Хоча дуже довго прожив у Ніжині, на Чернігівщині. Й саме там, на півночі нашої країни, вперше побачив ворога. Став у пригоді мисливський досвід та знання місцевості. Їхній підрозділ тоді супроводжував мінометників до дороги на Суми, по якій рухалися колони окупантів. Працювала артилерія, а піхота пізніше проводила зачистку.
Між тими часами й теперішніми промайнуло майже два роки. Владислав отримав кілька поранень. Було й тяжке. Тоді до окопу поцілив снаряд. Загинув його найближчий товариш.
Довелося дуже постаратися аби знову повернутися на фронт. Як не дивно: в нашій країні, хоч «відкосити» від армії, хоч залишитися в ній треба добряче «пропетляти». Це я цитую слова воїна, з яким познайомився нещодавно. Зараз він захищає східні кордони і воює в підрозділі розвідувальних дронів.
До слова, думка, ніби саме цей рід військ найбезпечніший, неправильна. Дронщик не може бути далеко від квадрокоптера. Особливо, коли це звичайний мавік. Як правило відстань до ворога не перевищує трьох кілометрів. А буває й менш ніж п’ятсот метрів. І коли загарбники вираховують, де ховаються оператори, то снарядів і мін не шкодують.
З Владиславом Валерійовичем ми намагалися говорити про речі буденні. Навмисне обходили тему героїзму. Називали солдатську службу звичайною роботою. Тяжкою, ризикованою, але все ж працею. І тому не змогли не згадати про оплату. Боєць легко довів, що рознощик піци в Києві має краще грошове забезпечення. Це якщо враховувати погодинну грошову винагороду. І витрати. Приміром, зимової куртки на передовій вистачає на пару виходів. Далі її можна викинути. Про ремонт техніки та багато чого іншого й згадувати не доводиться. Усе це – з кишені бійця, якому ще й родину треба утримувати.
— Але ж у нас найкращі в світі волонтери! І скажіть, про які зарплати ми думали в перші дні війни десь під Харковом чи Черніговом?
Зауваження молодого чоловіка не залишало сумнівів, що і зараз наші солдати мотивовані далеко не заробітками. Хоча якби вони були вищими, то й бажаючих йти до війська знайшлося б більше. Так думає цей воїн. Він говорить про необхідність довгострокових відпусток. Навіть про вахтовий метод, який слід застосовувати тепер в армії. Бо своїх молодших дітей Владислав Валерійович не бачив уже понад рік. А це вже справді важко!
— Ми вчимося, і ворог також не сидить без діла. Щоб його перемогти, потрібно якісно змінити збройні сили. Воювати комплексно. Піхота, артилерія, повітряні сили мають доповнювати один одного. І ми це вже вміємо робити, – каже Владислав. В його особі ми виявляємо повагу нашим захисникам. Найперше тим, хто захищає рубежі рідного краю. Вони – з різних областей України, але тут, на східному кордоні, кожен боронить свою Україну. Бажаємо їм Божого захисту. А нам усім – Перемоги!
Василь Мірошник
Фото автора