А зараз не дивуйтеся. На цьому знімку ви бачите прокурора з Миколаївщини. Йому скоро шістдесят. Дев’ятого квітня цього року він вийшов з окопів десь на краю Золочівщини. Зайшов туди разом із своїм підрозділом тридцятого грудня дві тисячі двадцять п’ятого.
Петро Олександрович Жавроненко має чесну прокурорську пенсію ще з 2021 року. І йому нічого не заважало насолоджуватися заслуженим відпочинком. А за «традицією» — ще й потихеньку судитися з державою, аби підвищити собі утримання, як це роблять тисячі його колег-правоохоронців. І справи вони частенько виграють!
Але замість того Петро Олександрович пішов добровольцем на війну. Чому так вирішив? Пояснив просто. Казав, розмовляв зі своєю донькою в перший день вторгнення. Чув її страх та відчай. Розумів, треба якось допомагати. Тож взяв до рук автомат.
На Херсонщині створив батальйон і разом із ним пройшов довгий бойовий шлях. Олешки, Покровськ, Авдіївка, Чернігівщина, рейд під Курськ і от тепер — Золочівщина.
А познайомив нас Віктор Миколайович Коваленко. Вони разом воювали в Афганістані. Голова Золочівської селищної військової адміністрації тоді був на рік старший у їхній десантно-штурмовій бригаді. За «Афган» Жавроненко отримав медаль «За відвагу». До слова згадати, Коваленко – орден Червоної Зірки. Мабуть, це й допомогло простим сільським хлопцям здобути елітну, як на той час, юридичну освіту.
— То яка війна страшніша?
— Звичайно, ця! – одразу відповів Петро Олександрович. Й додав: — Там ми лише блокували кишлаки, а тут наш ворог нищить цілі села та міста.
— А часто вам доводиться бачити колег-прокурорів на фронті?
— Раз якось зустрічав! Але не в окопах…
Наш герой, навпаки, не вимагав якогось особливого ставлення до себе. Вважає, що на війні багато залежить від комбатів, командирів рот та взводів. І вони мають бути поряд зі своїми підлеглими. Тоді можна перемогти.
Петро Олександрович має звання старшого лейтенанта. І він на цій війні також не раз вів прямі контактні бої з ворогом.
— Патрон повинен завжди бути в патроннику. Молоді хлопці інколи цього не розуміють.
— А як взагалі воюють солдати 50+?
— По суті, зараз на них усе й тримається. Досвід, зваженість, уміння думати, а потім приймати рішення дуже важливі. Та й витривалість «зрілі» воїни мають унікальну!
І все ж зараз наш захисник таки вирішив іти на пенсію. Сумує за донькою і сином. Діти в нього також якісь не прокурорські. Жоден не носить «погонів» і не будує кар’єру правоохоронця. Та й живуть вони скромно.
Я назвав долю Петра Олександровича Жавроненка унікальною. Хоча саме такою вона і має бути у чоловіка, котрий вирішив захищати рідну землю, родину, народ. А як ви думаєте, земляки?
Василь Мірошник
Фото автора