Ми — не один народ

— І так найперше вважають самі росіяни, — каже Роман Крутоус. Чоловік нарешті погодитвся поговорити з нами на камеру. Перша спроба була невдалою. Сталася вона в кінці травня 2025 року. Тоді на Золочівщину повернувся один із 1000 полонених, котрі стали вільними в результаті великого обміну між росією та Україною. Я тоді одразу зателефонував й запропонував зустрітися.

0
1594

Минув майже рік. Роман Крутоус каже, що полон тепер сниться йому все рідше…
— Мені здається, що головне, чого там добивалися, це щоб ми відчули, яка українці нікчемна нація. Знаєте, наглядачі нас ламали психологічно. Але навіть коли хтось погоджувався йти до російської армії, його показово не брали.
Були й тортури фізичні. Про це Роман говорити не захотів.
— У тій колонії наших утримували близько тисячі осіб. В основному – захисників Маріуполя, азовців. Ті хлопці і в неволі демонстрували непохитність та силу духу. Їх навіть вороги за те якось поважали. Хоча й катували.
До 2022 року Роман Крутоус займався молочним бізнесом. Скуповував у Писарівці молоко, переробляв його і реалізовував. На хліб вистачало. Після повномасштабного вторгнення пішов до війська. Не добровільно. Але в СЗЧ не тікав. Воював чесно, хоч ніколи не вважав себе бійцем. І тепер би повернувся до служби. Тільки чесно каже, що зброю до рук брати не хоче. Але ж там і без того справ вистачає.
В полон потрапив у 2024 році під селищем Ясна Поляна, що на Донеччині. Їх оточили. Один із бійців пішов шукати своїх і потрапив у пастку. Його примусили сказати, де ховаються інші.
Я спілкувався із Романом і розумів, що якби той хотів, то тепер розповідав би про героїзм і подвиги. Все одно ніхто вже не перевірить. Але він був відвертим. Так само як і тоді, коли з ним говорили українські контррозвідники. До речі, в тому обміні, серед 218, які утримувалися разом із ним на зоні, один виявився спеціально засланим.
— Годували нас не дуже. М’яса чи якихось жирів не бачили зовсім. Каша на воді, хліб, суп. Але і це здавалося дуже смачним. Хоча воно може так і було, бо куховарили наші українські хлопці: старалися для своїх.
Я запитував – чи били полонених? Роман казав, так. І робили це десь на видному місці. «За косяки». Приміром, коли хтось намагався винести хліб з їдальні, бо не встиг з’їсти. А ще росіянам було дуже треба, аби полонені за все відчували провину. Й за Порошенка, й за Зеленського, й за Майдан…


— День, коли я почув про звільнення, став найщасливішим у моєму житті. двадцять перше травня. Нас вишикували й почали оголошувати прізвища на обмін. Майже всі, хто туди потрапив, були хворими, або пораненими.
Роман пригадує й ледь стримує хвилювання. Я розумію, чому ми не змогли поговорити раніше. Більше того, усвідомлюю, що саме почую від колишнього в’язня ще через рік чи два…
Перед очима й інші кадри. Це коли нам показують російських полонених, яких утримують згідно з міжнародними конвенціями. Знахабнілі, ситі, спокійні. І їхні родичі також. Бо знають, боятися вже нічого. А саме страх був головним почуттям, яке відчував Роман у в’язниці. Твоє життя нічого не варте й тому його можуть забрати щохвилини. Причину для того шукати довго не будуть.
— Як житимеш далі? І де?
— Вдома. Роботи у нас вистачає, — відповів мені колишній полонений.
У його великому дворі вже відчувалася весна. І вона несла надію.

Василь Савич
Фото Лесі Бабкіної
та forbes.ua