Заскочив на шиномонтаж у Богодухові. Підспускало колесо. Там вже стояло двоє військових. Перевзували свою закидану багнюкою «Ниву». Моє повнопривідне «Рено» також було добряче замурзане. Не встигаю помити!
Може з тої «всюдихідної» солідарності хлопці вирішили поступитися мені чергою. Зазвичай, так роблю сам і скрізь, коли бачу людей у формі. Вони ж наші захисники!
Поки майстер шукав дірку в шині, розговорилися з новими знайомими. Один із Нової Водолаги. Другий – фермер із Запоріжжя. Там тепер орки.
Я сам згадав про тридцять тисяч преміальних, котрі то скасовують, то поновлюють десь у Верховній Раді. Юнаки за роботу майстра збиралися розрахуватися готівкою. Перед цим за власний кошт заправилися.
— Та й машина це моя, — сказав той, що з бородою. Йому лише двадцять п’ять. Контрактник. Ще до вторгнення пішов служити. Захотілося повоювати. Інший, білявий, також мав той вік. Але на вигляд молодший. Наче одинадцятикласник якийсь.
Вони були у Бахмуті. Багато розповіли правди. На камеру говорити не схотіли. Лише сказали, що і сто тисяч премії не вистачає.
— Одягаємося своїм коштом. Ось берці – п’ять тисяч. Штани й куртка – ще стільки ж. Про машину й не говоримо. Довелося її повністю відновлювати.
— А волонтери?
— Тут нам не пощастило — сміються обоє. І додають:
— Не так їх тепер багато лишилося. Справжніх. Ми от приїхали у мирне місто. Тут люди про війну знають мало. Воно й добре. Але ж за сотні кілометрів ідуть жорстокі бої. І скоро нам туди знову їхати…
Я їх так і не сфотографував. Спочатку погоджувалися, щоб з масками на обличчі. Потім передумали.
Скажіть, чому вони так? Адже їхні обличчя, очі просто світяться сміливістю й рішучістю. Та й рідні побачили б. А кацапи й так знайдуть через соцмережі. Та і не думаємо відступати.
Вже пізніше говорив з волонтером, який весь час спілкується з воїнами на передку.
— То вони не ворога остерігаються, а командирів. Бо скажеш щось не те і матимеш клопіт, — пояснив чоловік. А я пригадав ефір, який «провисів» в інтернеті годину. Про солдата з Золочівщини, який воює на своїй машині, а коли поранило, то гроші селом йому на ліки збирали. Родичі тоді попросили відео з фейсбуку видалити. Бо там звучало реальне прізвище. Побоялися проблем…
Що додати? Дуже жаль, коли засоби масової інформації публікують фото лише загиблих героїв. На мій погляд, це дуже неправильно. Вони наші герої. І їх треба показувати. А ще — слухати. Побажання, враження, поради. Ті, хто бачив смерть і заради Перемоги ладен віддати життя, повинні ставати головними у наших публікаціях. З відкритими обличчями. Та й серцями.
Василь Савич
Фото з вільних джерел