До слова згадати, солдатів у Золочеві майже не зустрінеш. Як і їхнього транспорту. Хіба пролетять хлопці на шаленій швидкості вулицею й зникнуть десь вдалині. Але від того центр Золочівської громади безпечнішим не зробився. Про те свідчить і сумна статистика понищених машин цивільних та їхні спалені будинки.
Але повертаємося до бомбосховища й послухаємо з чого саме до сліз сміялися дорослі та діти. На імпровізовану сцену вийшла молодіжна команда, яка вирішила провести тут свою генеральну репетицію перед змаганнями на фестивалі гумору в Харкові. Лунає бадьора пісенька в сучасному стилі. Аж раптом до вух долинає звук китайського двигуна. Команда дружно падає на підлогу, а вже через секунду одна з учасниць піднімає голову зі словами:
– Та то не дрон. Просто на мопеді шаурму на замовлення повезли…
Але ж це справді реалії нашого життя! І шаурма в Золочеві – найсмачніша в районі. Про це ми вам говоримо. Її не перестали виготовляти та розвозити, якщо треба.
Один із останніх моїх ефірів був коло вщент розбитого безпілотниками кіоску «Кулиничів». Тоді вікна повилітали й у тих, хто готує ту саму шаурми.
А чого вартий жарт про сина фермера із золотим ланцюгом на шиї, який приїхав до місцевого парку відпочинку…На велосипеді! З нього також сміялися дуже.
Немісцеві не здогадаються чому. Тут треба знати, що машини зараз під особливим прицілом ворога. За два тижні маємо двох поранених серед керівників агропідприємств. Били по них прямо в полі.
Того дня, після свята, я їхав до одного з прифронтових сіл. На краю Золочева бачив трактори з причіпним інвентарем. І механізаторів із «Чуйками». Вони щось перечікували перед тим, як вийти на лани для міжрядного обробітку. 
І знову хочу повернутися разом із читачами до того бомбосховища. Адже основною темою зібрання був не «кавеен». Тут вже другий рік поспіль підводили підсумок дитячого творчого конкурсу, присвяченого прикордонникам. Тепер він став іще масштабнішим. І переможців та відзначених у ньому побільшало. Як і учасників.
Нагороди роздавав начальник селищної військової адміністрації Віктор Коваленко і заступник коменданта прикордонної комендатури швидкого реагування Дмитро Дикий. Це безпілотники його формування захищають рубежі Золочівщини. Нам інколи здається, що не дуже добре, але поїдьте у бік Світличного й подивіться на поля. Вони усіяні Молніями, Герберами, FPV-дронами й іншою смертельною нечистю. Просто летить цієї гидоти у наш бік занадто багато!
Ну і про свої особисті найважчі переживання. Мені важко говорити з малечею. Серед конкурсантів діти, яким від шести до п’ятнадцяти років. Вони весь час живуть в Золочеві. Ходять його вулицями. Граються тут, навчаються. Половина чи третина віку кожного мого співрозмовника припадає на повномасштабне вторгнення. Менші навіть не пригадують, як було до війни. До шкіл і садочків наше підростаюче покоління не втрапляє вже дуже давно. Он один із жартів про вчителя фізкультури, що проводить онлайн урок. А ще нам продемонстрували, як учні навчилися «зависати», коли не знають відповіді на питання викладача.
І все ж у реакціях молоді я відчував справжню незламність. Одна з дівчаток розповіла, що вже добре вміє танцювати. Бере уроки онлайн. Інша вчить мову. І всі посміхаються наче й війни за цими товстими стінами не існує.
Назва роботи яка мені запам’яталася особливо, звучить просто – «Повернення прикордонника додому». Але, коли її оголосили, в залі запанувала тиша й хтось витер сльозу.
Ні, ця малеча дуже добре розуміє, в якому часі живе. Тільки от коритися долі, здаватися, впадати в розпач тут ніхто не збирається.
Я не можу не пригадати іще про одне своє спостереження. Після заходу для молоді влаштували пригощання: печиво, тістечка, напої. Один із хлопчиків, з яким я в тому гаморі намагався заговорити, нічого не брав зі столу.
– Ти не любиш солодкого? – запитав у нього.
– Люблю, – почув у відповідь. Діти вони чесні. – Просто не хочу, – додав. І тут я побачив, як тремтить у малюка його рука. Він того й соромився. Як втримати пластиковий стаканчик з пепсиколою?..
Що бачили й бачать наші діти? Як рано вони починають розуміти, що таке смерть? Не в комп’ютерній грі чи по телевізору. А поряд, коли гине сусід, або приходить звістка про втрату близької людини на фронті. І при тому всьому наша малеча не втрачає здатності сміятися й жартувати.
Не можна перемогти такий народ! Його майбутнє визріває в бомбосховищах, як брунька весною. А потім воно вибухне радісною силою життя, могутність якого навіть уявити важко.
Василь Мірошник
Фото автора