В одному з перших номерів газети «Зоря», який вийшов після 24 лютого, ми просили писати нам про рідних і близьких, які померли внаслідок обстрілів. Щоб пам’ятати про них завжди. Сьогодні згадуємо про Лілю Борох.
У неї залишилися син і мама. А ще є племінники і брат. Він зараз воює за свободу України. Сергій дуже любив старшу сестричку. На своєму крайньому дні народженні, дивлячись їй у очі, зізнався:
– В дитинстві ти була для мене найголовнішою людиною.
Вони спілкувалися, зідзвонювалися часто, підтримували один одного і ніколи не думали, що так рано доведеться назавжди розлучитися. Вірили в те, що зможуть пережити усі труднощі й колись знову відзначатимуть чергове сімейне свято разом. Великою сім’єю.
Лишилися й справжні друзі Лілі – учні. Вони пам’ятатимуть її як добру, чуйну, розумну і таку, яка ніколи не відмовляла в допомозі.
Наступного року біля двору проростуть висаджені у війну квіти. Тільки вона ними більше не любуватиметься, не доглядатиме. А мама знову, як і тепер, принесе на цвинтар її улюблені троянди та хризантеми…
Ліля народилася та виросла в Золочеві. З золотою медаллю закінчила гімназію № 1. В неї був математичний клас. Точні науки були їй зрозумілі та цікаві, хоча й усі інші предмети дівчині подобалися.
Після школи вступила в університет ім. В.Н. Каразіна на механіко-математичний факультет. Випускалася звідти з червоним дипломом. Далі працювала на Івашківському спиртозаводі інженером-програмістом. Потім в прокуратурі. Тодішній керівник Андрій Вікторович Вінаков про Лілю говорив лише хороше. Вона була обов’язковою, акуратною, уважною та грамотною працівницею. Після неї не доводилося перечитувати і перевіряти документи. Залишалося тільки їх підписати. Коли її начальника переводили до Харкова, він не хотів втрачати таку помічницю і пропонував їй роботу в місті. Але жінку зупиняв син. Він тоді ще ходив до школи. А їздити так далеко щодня, означало губити дорогоцінний час, який вона могла дарувати дитині. Ліля дуже любила свого Женю, він був її всесвітом і сенсом життя.
Пізніше жінка перейшла до викладацької діяльності в Одноробівському професійному аграрному училищі. Була вчителем математики. А ввечері, після уроків, їхала до швейного цеху, де працювала завідувачкою виробництва. Треба було трудитися за двох, щоб своїй дитині дати все необхідне. І знову так професійно справлялася зі своїми обов’язками, що керівництво запропонувало їй перейти до міста. Причина відмови була та сама – син і час, який вона не хотіла втрачати на дорогу.
Після закриття училища був Одноробівський ліцей і посада вчителя математики та інформатики.
Єдина можливість побути скільки хотілося з сином – це їхні подорожі. Щороку вони з Женею викроювали невеличкі моменти для відпочинку. Це були лише їхні дні удвох, коли вони могли нарешті не розлучатися, говорити про все на світі й будувати плани на майбутнє.
Крим ще не був окупованим російськими катами. Маленька родина дуже любила їздити туди. Це був відпочинок, від якого лишалися яскраві спогади й легка, приємна втома.
– Дбайлива, уважна, розумничка, моя помічниця та порадниця – так про неї говорить мама – Анна Іванівна. Ми спілкувалися зовсім недавно. Хоч і тяжко те все згадувати, але хотілося, щоб не лише рідні запам’ятали Лілю такою, якою вона була. Жінка й досі не відійшла від шоку пережитої втрати. Зараз на таблетках. Їй боляче, вона тримається заради онука і пам’яті про доньку.
Женя також із золотою медаллю закінчив ліцей № 1. Вступив до Харківської юридичної академії імені Ярослава Мудрого. І знову, як його мама, отримав червоний диплом. А зараз він в Естонії. Так, як того хотіла Ліля. Виконав її волю. Тільки про це вона вже ніколи не дізнається.
Свого часу мама і батько Лілі звели два будиночки. Поряд. В одному з них жила наша землячка з сином. У їхньому куточку було завжди затишно й красиво, на підвіконнях та подвір’ї море квітів. Незрозуміло, коли вона встигала за ними доглядати, бо роботи мала дуже багато. Мама розповідає, що донька за що б не бралася, все в неї виходило. Маленькою, в садочку, захотіла навчитися грати на акордеоні. Батьки купили інструмент і дівча опанувало його досить швидко. Навіть до музичної школи потім ходила. Далі на музику часу не вистачало. Мріяла, що колись знову заграє улюблену мелодію.
Могла поремонтувати техніку в будинку, справлялася з молотком та плоскогубцями, шила, робила іграшки…
Весна та літо 2022 року для всієї родини стали, без перебільшення, страшними. 4 квітня відзначили останній день народження Лілі. А 6 травня Анна Іванівна поховала свого чоловіка. Через постійні обстріли у нього не витримало серце. Час зупинився назавжди 9 червня…
— Ми ніколи не нехтували правилами безпеки. Завжди, коли чули постріли, ховалися в погріб. А того злощасного дня все пішло не так. Я з дочкою була в Золочеві. Онук у Богодухові. Ми збиралися до нього. Ліля підрізала вдома квіти, разом ми попоралися на городі, прибралися у дворі та хатах. Єдине, що нас зупиняло вирушити звідти одразу – це інтернет. Зробили заявку і чекали, поки прийдуть його ремонтувати. До вечора ніхто не з’явився. «Значить, поїдемо завтра», — сказала Ліля. Перед цим за день вона купила розсаду суниць і хотіла висадити їх вдома.
О шостій вечора, бачимо, що чекати майстра марно. Наче зовні тихо. «Ма, виходимо?» — запитала донька, тримаючи в руках кущики. Сама пішла на двір, а мене попросила полити капусту на городі. Ми розійшлися. Востаннє… Як гепнуло тричі!!! Воно прилетіло прямо до нас на ділянку. Видно, дочку вибуховою хвилею відкинуло аж під її хату. Я кричу: «Доця, де ти?». Не можу зрозуміти, що відбулося і куди поділася моя дитина. На голос прибігли сусіди… Хтось викликав швидку. Я підійшла до Лілі. Торкнулася її і зрозуміла, що голова вся потрощена. Вона лежала з розплющеними очима і тихенько стогнала. До двору в цей час забігли військові. Закричали: «Відступіться!». Сказали, що Ліля важко поранена і швидко треба їхати в лікарню. Не можна втрачати час. Зробили спеціальний укол. Хтось виніс з дому покривало. Її погрузили в машину. Тільки й встигла побачити ніжки та ручки доньки. Дуже брудні, всі в землі…
За п’ять хвилин я вже була в лікарні. Мене намагався заспокоїти якийсь лікар. Тримав і говорив, щоб не нервувала, бо цим зараз не допоможу. Потім її на швидкій відправили в місто. Навздогін дзвонив Віктор Миколайович Коваленко. «Ти не будеш плакати? Будеш триматися? Твою доньку відвезли до військового госпіталю, але там місця не було. Зараз вона в обласній». Вже після операції він теж зателефонував: «Правду тобі казати?». Плачу: «Кажіть». «Операцію зробили. З лівої сторони мозку уламок вийшов у праву. Вона дуже тяжка»…
З 9 червня 18.00 до 23 червня 10.00 кожного дня з Женею ми були в лікарні. Онук в цей період вступив до університету в Естонії. Там виділили 250 безплатних місць і наш Женя потрапив на одне з них. Все так, як хотіла Ліля. Він мав їхати за кордон 28 серпня. Був час і малесенька надія, що донька таки виживе й прокинеться. Бо після першого оперативного втручання вона навіть тихенько ногою заворушила. А потім лікарі додатково виявили, що в неї повністю розтрощена ліва рука. Їй зробили ще одну операцію. Після неї вона згасала на очах. Останні дні вже й ручки були холодні…
Нас з Женею до неї пускали по черзі. Всього по пів годинки. Ми говорили з нею, вмовляли відкрити очі, сподівалися на чудо. Я возила їй свіженькі бульйони. Годували через трубочку. І от, 23 червня, їду в метро. Телефонує Женя. «Бабушка, вже бульйончик не треба, мами нема»… Світ зупинився…
Ми дуже вірили. Люди з нами теж. Вони збирали кошти на лікування Лілічки, був сюжет по телебаченню про неї. Женя так переживав, що мама не встигне прийти до тями, поки він в Україні. Вагався чи їхати взагалі, бо вона буде на нього ображатися, якщо його не буде поруч. А вона б раділа. Сильно! Бо вірила у свого сина. І дуже хотіла для нього щастя.
Неможливо передати словами, що відчувають тепер всі ті, для кого Ліля була важливою, коханою, єдиною. Те саме коїться зараз з тисячами, мільйонами українців, яких війна зробила нещасними: забрала найцінніше. Ми не пробачимо російським катам ці злочини. Ніхто не зможе стерти з пам’яті біль…
Леся Бабкіна
Фото надане Анною Іванівною Іщенко