Роман Юрійович Олексин за два тижні до загибелі 19 лютого 2023 року поблизу населеного пункту Берестового Куп’янського району Харківської області, у розмові телефоном якось несподівано попросив: «Не треба на моїх похоронах плакати…». А потім весь час рвався в наступ. Не любив рити окопи і точно знав, що наша Перемога неминуча. От трохи накопичимо зброї і вже нічого не зможе зупинити ЗСУ.
На війну наш земляк із села Крисине, Богодухівської громади пішов ще в 2014 році. Тоді пізнав страшну тугу від втрати товаришів. Вважав, що затяжне протистояння на сході добром для України не закінчиться. Кацапні занадто багато. Вони не мають ні совісті, ні здатності співчувати, наче справжня орда. Тож з перших годин повномасштабного вторгнення ерефії Роман Юрійович одразу подався на фронт. Останній його бій був під Куп’янськом, в селі Берестове.
– Там справжнє пекло, – говорив він під час тієї розмови. І його слова підтверджували звуки вибухів. А спілкувалися ми в години відносного затишшя. Що ж було до того, як воно закінчувалося, навіть уявити важко!
Окупанти обстріляли будинки, де знаходили прихисток наші бійці. Вони перебралися до підвалів. Сиро й холодно ставало морозними вечорами.
Тоді вперше я почула від Романа прохання. Він раніше просто відмовлявся від всілякої допомоги. Вважав, що десь, комусь іще гірше. А тут обмовився: треба б хоч кілька буржуйок.
Ми поговорили вночі. І я вже не змогла закрити очі. Бачилося, як там мерзнуть хлопці під шквалом ворожих снарядів. Бог підказав написати пост у Фейсбуці. Через годину обізвалася жителька Чернігівщини. Вона замовляла декілька пічок для своїх земляків на фронт й дещо лишилося. Ми їх одразу відправили під Куп’янськ.
То було останнє, що вдалося зробити для Романа і його побратимів. А як хотілося, щоб він повернувся додому сильним і здоровим, упевненим у своїх силах.
Роман Юрійович був по-справжньому скромною людиною. Знаєте, про орден «За мужність», яким його нагородили ще влітку, ми дізналися лише під новий рік. Раділи разом з мамою Ярославою Володимирівною. Як вона побивалася на цвинтарі! І зараз чую, як плаче за єдиним сином…
Вічна слава нашому землякові. Ми ніколи його не забудемо.
Записано зі слів Надії Жданюк, с. Максимівка
Фото з вільних джерел