Зараз пригадую, що побачивши їх, я подумав дві речі. По-перше, одразу зрозумів, що переді мною майбутня призерка. Бо дівчинка була не лише вродлива. Вона вміла триматися на сцені наче топова фотомодель. А от що до мами думка промайнула безкомпромісна: «Ця жінка дуже амбітна й знає собі ціну. Напевно живе в місті й має престижну посаду та багатого чоловіка».
На той період часу родина Колісників із «Западеньки» тримала чотири корови й величезний город. Але, щоб ви зрозуміли, помилявся не я один. Згадаю слова Олени Миколаївни під час зустрічі, котра сталася цього тижня:
— Коли я відвозила на базар молоко, усі, хто мене не знав близько, були переконані, що я перекупка.
Жінка казала оті слова і ми ходили її городом. Саме закінчився дощ. Він був рясним та довгожданим. Але бруд до підошви не чіплявся.
— Тут важкі ґрунти, – зі знанням справи пояснила Олена Миколаївна. І це означало лише одне: на суміші глини та чорнозему й чорт ногу зломить. А вона перетворила свою ділянку на ідеальну мрію селянина.
Ось полуниці. Саме вони знову привели мене до Олени Миколаївни. Пам’ятаєте фото, яке облетіло в соцмережах увесь світ. На фоні спаленого Золочівського ринку пишно рясніють у ящиках стиглі ягоди. Неймовірне сусідство смерті та життя!
Знімок зробила донька Вікторія. Вона таки стала тоді нашою переможницею. А тепер займається волонтерством і чекає з війни коханого.
Так само й старша донька Олени, Марина. Я про неї згадував дуже часто, коли Золочівський ФОК став центром благодійності прифронтового селища. Подружжя Пушкарів, Марина та Ігор були там серед головних діючих осіб. Зараз родину роз’єднує війна. Чоловік пішов до війська. А Марина тепер має фронт в тилу. Як і її мама.
— Зараз у кожного своя передова, — посміхається при згадці про доньок Олена Миколаївна. – У мене – це моє господарство. І ми його ведемо добре, як і личить тим, хто живе на цій землі й житиме тут далі.
До речі чи знали ви, що садиба Олени Колісник якраз там, де колись була хата її діда з роду Кравченків. Це він іще до Другої світової війни саджав «Кіровський садок». От вам і гени!
Можна побалакати й про чоловіка Олени Миколаївни, але він просив того не робити. Скромний занадто. Але коли було треба, брав до рук інструмент і лагодив навіть міномети нашим хлопцям. То було у 2022 році, коли на «Западеньку» дуже летіло. Сліди від уламків і тепер видно у дворі Колісників. Трохи попсували вони тутешню красу, але не перемогли її.
Коли втома від роботи насідає, Олена дуже любить вийти за двір і подивитися вниз, до річки. Тут красиво. І так буде завжди.
— Бо ми вже перемогли! Не боїмося. Працюємо і мріємо, — каже моя давня знайома. А я знову ловлю себе на думці, що отакою й повинна бути справжня українка. Вишукана, розумна, красива й дуже сильна. Наче наша земля.
Василь Мельник
Фото автора
На тлі фото, яке зробила донька нашої героїні
Олени Миколаївни, скріни невеличкої кількості
коментарів у різних пабліках. Світлина української реальності розлетілася далеко за межі України.
