Годувальниця?

Петра Миколайович Баронова я підібрав на дорозі до Петропавлівки. Чоловік добряче шкутильгав. Вже в машині почали говорити про втрачене на роботі здоров’я. Мій супутник працював на фермі. Там протягів холодних вистачало. Так що проблеми з суглобами не обійшли й цього колишнього ветеринарного лікаря.

0
59
Петра Миколайович Баронова я підібрав на дорозі до Петропавлівки. Чоловік добряче шкутильгав. Вже в машині почали говорити про втрачене на роботі здоров’я. Мій супутник працював на фермі. Там протягів холодних вистачало. Так що проблеми з суглобами не обійшли й цього колишнього ветеринарного лікаря.

— Починав я в радгоспі імені Енгельса. Уявляєте, тоді там утримували тільки дійної череди 1200 голів! Зараз – нуль. Невигідне стало тваринництво. Хоча саме воно давало стабільні робочі місця на селі.
Так почалася розмова, про яку я давно мріяв. Просто не міг знайти людину, котра б на прикладі власного життя розповіла про ціну втраченої сільської галузі. А тут пощастило. І новий знайомий був не проти, аби я ввімкнув камеру.
— Худоба не може стати зайвою в селі, — продовжив свою думку Петро Миколайович. – Це ще й добрива для землі. Додаткова вартість зернових, якщо їх перепускають через тваринництво.
— Але ж в орендаря ваших наділів грошей вистачає і без того клопоту. З самого землеробства. Це якби вони за пай платили, як у Європі чи Америці, то тоді б були вимушені піднімати віддачу від гектара. А так! Селянам зарплати платять далеко не європейські. І податки також, — продовжую думку мого нового знайомого. Й починаю розуміти, що називаю не єдину проблему. Їх значно більше.
— А ви візьміть ціни на молоко. Зараз тримаю лише одну корову. Раніше їх у мене було чотири. За трилітрову банку вторговую п’ятдесят гривень. Ще місяць тому брав по сорок. Мені ж треба купити і сіно, й фураж. Свого паю не маю, хоч і віддав селу ціле життя. Та й ліки для худоби коштують не дешево. Так що вона у мене в «мінус іде», — ділиться власним досвідом Петро Миколайович. І я бачу в його очах справжній смуток.
— Розумієте, без корови я вже не можу. Хоч і з нею також…
Ці слова мене вразили особливо. Худоба для справжнього селянина завжди була частиною його життя. Не раз бачив, як старенькі люди з останніх сил утримують вдома якусь теличку чи корівку, бо без неї себе й не уявляють. Про економічну вигоду тут мова не йде. Існує якийсь душевний зв’язок, зміцнений пам’яттю поколінь. А тепер та традиція зникає. Разом з цими людьми і тваринництвом у наших селах. Петропавлівка далеко не виняток. Перекупи по всій Богодухівщині за банку молока, трилітрову, дають по 25 чи 30 гривень. Краще газованою водою торгувати!
— Але ж тепер війна і ми бачимо багато оголошень від охочих купити корівку! – зауважую, щоб хоч якось витравити сумну розмову.
— Ще б! Худоба не одну живу душу рятувала в Україні, коли приходили лихі роки, — погоджується Миколайович, і ми саме добираємося до його дому. На двір вискакує зграйка собак. Виявилося, що в господарстві Баронова такої «худоби» аж дев’ятнадцять голів. Дружина назбирала, коли ще була здорова й працювала в медпункті. Прибилися цуценятка до доброї жінки й вона несла їх додому. Годувала.
— Тепер з цим добром важко. Обіцяв допомогти керівник «М’ясного» Скорик. Я був на прийомі у Олексійовича, як в обласного депутата. Уявляєте, на моє прохання про допомогу дружині, котра тепер лежить після інсульту, він одразу дав мені гроші. Витяг з кишені й простягнув, наче це звичайна справа. Добра людина! Ви йому подякуйте від мене, бо чи доберуся до Богодухова знову. Самому треба в лікарню на операцію…
От вам і зустріч! За нею не просто доля. І не лише цієї людини, а всього нашого села. Тож почату тему обов’язково продовжимо. У цьому номері також.
Василь Савич
Фото автора