Сергій Миколайович Борох згадував про звільнення Ізюму і про своїх загиблих товаришів. А потім якось несподівано промовив:
— Ви думаєте кацапи у когось запитують, хоче він служити їм чи ні? Усіх гребуть до війська. Або вбивають. В Ізюмі, коли його звільнили, ми бачили лише підлітків та пенсіонерів. І більше ніж пів тисячі могил у сосновому лісі…
Свого часу наш земляк, мама якого десятиліттями реєструвала у Золочеві шлюби молодят, успішно закінчив Рязанське військове училище, де готували повітряних десантників. Але служити довго не довелося. У молодої України не було потреби в солдатах. Вона тоді роззброювалася. Професія військового стала не престижною і дуже низькооплачуваною. А молоду родину треба було годувати. Сергій Миколайович, як і багато його колег, почав шукати інші заробітки.
— Коли почалася війна, я саме жив у Польщі. Займався бізнесом. На початку березня вже здавав справи й намагався прорватися до України. Тоді усі навпаки їхали за кордон. Чоловіки також, — пригадує наш земляк.
З 30 березня 2022 року він на лінії фронту. І так аж до 9 лютого 2023, коли біля траси Слов’янськ-Бахмут отримав поранення. Тоді був командиром розвідки 122-го батальйону.
Після лікування та реабілітації капітана С.М. Бороха призначили старшим офіцером другого відділу Богодухівського РТЦК та СП.
Інтерв’ю з цим професійним військовим ми незабаром опублікуємо на своїх ресурсах. А поки що хочемо, аби наші земляки знали, що у нас в районному територіальному центрі комплектації та соціальної підтримки працюють бойові офіцери. Вони на власному досвіді знають усі негаразди армії, і переконані, що ніхто, окрім українців, не зможе захистити нашу державу. А ще упевнені: ми особлива нація, здатна перемагати найсильнішого ворога.
— Це у нас в крові, — каже наш співрозмовник.
Василь Мельник
Фото автора