А ще пан Василь завжди відзначався нестримним потягом до активного способу життя та загостреним відчуттям справедливості. Як у нас кажуть, завжди мав власний погляд. Ми цей вираз повторюємо так часто, що вже і втратили його первинний зміст. Як і слова – патріот.
Скільки їх у нас розвелося? Не перерахувати! Тільки коли почалася війна, до військкоматів побіг далеко не кожен. Здебільшого, прямували в інший бік.
Правда Василь Васильович так не думає. Ми зустрілися й поговорили про річницю путінського вторгнення, Сухина пригадував побратимів, котрі одразу взяли до рук зброю. І їх, на Богодухівщині, рахували десятками й сотнями.
Василь Васильович свій вибір також зробив одразу. Каже: «Не вмію стояти на колінах». Двадцять четвертого лютого, о дев’ятій ранку вже був у військкоматі. Батько чотирьох дітей. З проблемами з суглобом у нозі. Але те не завадило стати добровольцем.
Тож того дня вже додому і не потрапив. Обійняв дружину в дворі, щоб діти не бачили, й подався воювати. Спочатку в Башкирівку, де потрапив у оточення. Зброю тоді взяли самі, з розбитого орками складу. Ну і пішло військове діло.
Бої за Харків. Позиції біля мосту в Малинівці, під Чугуєвим. Усе тепер згадується, наче один довгий і важкий день.
Після операції на коліні Сухину на передову не пустили. А то як би ми зустрілися? А поговорити з таким розумним і сміливим чоловіком хотілося дуже.
Каже, хлопці дивуються, що депутат райради і воює. А його це сердить. Бо хто ж тоді повинен рідну землю захищати, як не обранець народу?
— Чи зможе обійтися наша армія без волонтерів? – цікавлюся.
— Ні! Нашому підрозділу зброї завжди вистачало. А от іншого було обмаль. Ви ж знаєте, жодного джипа держава не купила. Це все — добродії. Такі, як Олександр Олексійович Скорик. Йому на комбінат того й прилітало…
— А чому прилетіло мені в редакцію? Двічі! – підтримую розмову, як можу. І чую переконливу відповідь:
— Там, де ми стояли, неподалік кордону, весь час чули від місцевих, що це ми по них з гармат стріляємо. Спочатку обурювалися. Аж якось зайшли до покинутої хати, ввімкнули телевізор. А там одразу — росія-24 вискочила. Місцевим мізки вправляли пропагандисти з москви. Вони це вміють робити. І біле чорним здаватиметься.
— Це так! – погоджуюся. – Тож нам за правду редакцію кляті рашисти зруйнували?
— Напевне! – посміхається Василь Васильович. А я додаю своїх спогадів. Про «старлінки». Дружина у Варшаві, разом з меншою донькою, допомагали їх купувати за кошти, які дав Сергій Федорович Панов. Робили те не раз і не два. Якось передавали прилади через кордон. Водій взявся зробити роботу. І просив 250 доларів.
— Для чого так багато? – дивувалися мої рідні. Й почули у відповідь:
— На митниці треба платити.
У цьому місці нашої розмови пан Сухина згадує своє:
— Треба було десь ночувати, в одному з селищ біля лінії фронту, і ми відкрили будинок колишнього інспектора митниці. Такої розкоші я ніколи ще не бачив. Дім кілька мільйонів зелених коштує. В гаражі «мерс» за 147 тисяч. Квадроцикл тисяч за сімнадцять. Отак жив, «таможеник»!!!
— Може він вже на війні? – ділюся думкою.
— Кажуть вчасно за кордон виїхав. Щось знав…
І знову слова Василя Васильовича нагадали про сумне. Про яйця за 170 гривень, про мільйони купюр у диванах чиновників. І про те, що вже зараз в нашому районі не одну сотню бійців поховали. А декого і не знайшли зовсім. Така біда.
— Росіяни мали списки учасників АТО, депутатів, активістів. На окупованих територіях вели справжній терор. Навіть ті, хто чекав «руський мір», потім дуже скаржилися. Сам чув! І то було найкраще патріотичне виховання!
Василь Васильович знову знайшов час для гумору. Він завжди сподівається на краще. Каже, що після Перемоги усю владу в Україні перезавантажать. Контролюватимуть. Лише так ми уникнемо наступної війни. Вона ж не просто так почалася…
Василь Савич
Фото автора 