Саме так мені бачилося це масове дійство у населеному пункті за кілька сотень метрів від кордону з росією. Поміж розтрощених вибухами будинків, вздовж дороги, подовбаної вирвами від окупантських снарядів, наш мирний, працелюбний народ наводив порядки. Займався звичною для себе справою, щоб довкола ставало красивіше.
Вдумайтеся, вороги, ваші сусіди українці вийшли на суботники не через те, що їх сюди повиганяло начальство. А за власною ініціативою.
В коментарі під відео з Івашків, якась істота, що ховається під видуманим іменем, злорадно зауважила, ніби закон забороняє масові заходи на прифронтових територіях. А люди його порушують. Так здається й росіянам, які ще зовсім недавно із Новостроївки підіймали вертольоти й обстрілювали село шрапнеллю. Щоб більше українців убити та скалічити. А вони не злякалися. Мало того, саджають дерева й квіти, розгрібають руїни й пораються на городах. Як і минулого року. Й ніхто їх до того не силує, не задурює голови телевізором. Спрацьовує наша непереможна натура.
Я спілкувався зі своїми земляками. Роздавав їм газету й бачив, як селяни радіють. Бо вона для них тут також як ознака великої, справжньої Перемоги. Вони чули про двічі розбомблену редакцію та про наші проблеми з поштою. Але ми не зломилися.
Кремезний дядько з сокирою розповідав на камеру, що в сусідній державі мешкає дев’яносто відсотків його родичів. Тепер вони всі стали чужими. Одурманені центральними телеканалами переконують ніби це Україна напала на «расєю». Чоловік не знаходить слів аби висловити власне обурення. А потім повторює те, що ми вже чули тут не один раз: «Ми їх не боїмося й нікуди зі своєї землі не підемо»…
Потім я був у селах, віддалених від війни. Писарівці вийшли на вигін проти школи й за кілька хвилин прибрали стару траву та залишки бур’янів. Вони працювали так, як це заведено століттями: разом, самовіддано й до перемоги. тріскотіли бензокоси, шкребли землю граблі і все те відбувалося легко й злагоджено. Навіть краще, ніж до війни. Бо вона зробила нас згуртованішими й рішучішими. А ще ми навчилися цінувати красу рідного краю. Як і добро, яким тепер діляться писарівці зі своїми земляками, що мешкають у розбитих селах.
Багато домоволодінь на Золочівщині зазнали руйнувань, наші земляки цивільні громадяни були вбиті ворогом. Чому не наводжу точних цифр, бо серед них є десятки з невизначеною долею. Як ті, кого розстріляли в Удах і не можуть тепер знайти. І хіба тільки там?
А ще на цьому тижні знову прилетіло в Богодухів. Не по військових об’єктах чи стратегічних закладах. Вибухи сталися на вулиці, просто серед хат. Напевне то були ракети С-300. Таку зброю в населених пунктах можуть застосовувати лише відверті вбивці або ті, хто хоче налякати людей. Не вийде! Бо і в цьому місті України народ такий самий, як і в Золочеві чи в Бучі, Харкові, Херсоні, Козачій Лопані… Ми ніде не здалися і не здамося.
Василь Савич
Фото автора та з вільних джерел