З бійцем, який носить такий позивний, ми зустрілися поблизу лінії фронту, біля добряче розбитого прифронтового села, на Богодухівщині. Вимога командира була жорсткою: не згадувати прізвищ та адміністративних назв. Конспірації вимагають умови теперішнього життя. Але ця обставина несподівано зробила нашу розмову ще відвертішою.
Артем народився в Запоріжжі. Переїхав згодом до Горішніх Плавнів і там працював вальщиком лісу. Робота не лише важка, а й небезпечна. Якось сталася виробнича травма, яка зробила молодого чоловіка інвалідом. Щоправда, неофіційним. Бо «світити» травми на виробництві у лісовому господарстві України не любили ніколи.
У двадцять другому Артем з трьома найближчими приятелями подався до військкомату. Його не взяли через ті травми. Але через рік, вже коли в родині з’явилася третя дитина, колишньому добровольцю запропонували на дев’яносто два дні сходити в «учебку»…
Чотирнадцятого лютого 2026 року виповнилося три роки, як солдат з позивним «Маестро» на війні. З чотирьох його товаришів дотепер один пересів до інвалідного візка, другого вважають зниклим безвісти.
Сам Артем змінив тринадцять областей України, починаючи з Херсонської. Там на передовій він пробув вісім місяців.
— Найважче ж воювалося під Покровськом, — пригадує боєць. Серед спогадів – звуки, коли в сусідній траншеї вороги закидають гранатами твоїх товаришів, і ти бачиш, що людину, яка ще хвилину тому ділила з тобою останні патрони, розриває на шматки. «Маестро» тоді вийшов з-під обстрілів і вивів двох побратимів. Оглушений, поранений розумів, що нічого не чує. Весь час просив молодшого товариша слухати небо. Війна дронів на той період часу вже була в розпалі.
— Я не боюся арти чи навіть КАБів. Але безпілотники, то просто жах, — ділиться сокровенним солдат. Після двох місяців на Донеччині його довго лікували. Здавалося, справа дійде до списання в запас. Але медкомісія визнала його придатним. Знову. І навіть трійко дітей не стали перепусткою до мирного життя.
—То може ти не дуже хочеш сам? – запитую й передчуваю, що зараз почую про героїзм, патріотизм і обов’язок…
— Я дуже заморився. В березні минулого року був у відпустці. Якщо раніше приходив додому й днями спілкувався з друзями та кумами, то тепер майже не виходив з двору. Погуляю з меншою донечкою і назад.
— Чому? – запитую у нього здивовано. Відповідь прозвучала не одразу. Вона вималювалася з подальшої розмови. Точніше, з окремих фактів та вражень.
— Якось мене підвозив дідусь. Розговорилися. Я весь такий брудний. Видно, що давно не мився. А він мені каже: «Що, не зміг пропетляти, раз до армії втрапив?».
Потім ще були спогади від «Маестро»:
— Йдеш вулицями, бачиш «інвалідів», які не вилазять із спортзалів та кабаків. А он хтось розлучається й одразу одружується на багатодітних тітках, щоб швиденько виїхати за кордон.
— То ти шкодуєш, що пішов до війська? – обриваю нашу довгу розмову. Сонце вже майже сіло. Відеокамера знімала розмито, а світло в цій місцевості краще не вмикати.
— Не шкодую, – відповів «Маестро». – Я за ці роки втратив багатьох своїх друзів. Мене ж чомусь Бог тримає на землі. Значить ще потрібен.
— А коли було найстрашніше?
— В Курській області. Наш підрозділ перевели туди з-під Сум. Знаєте, там навіть повітря інше. За шість днів я крихти до рота не поклав. Випалив півтора блоки цигарок. Носив гранату. Для себе…
І вкотре Артем не намагався видаватися героєм. Напевно йому це давно не потрібно.
— Кажуть, що рашики дуже легко прощаються з життям. Воно для них мало чого важить?
— Не для всіх! – чую у відповідь. – Але ви зрозумійте, в більшості своїй вони, ніби опариші. Одне зжерли, переповзають до іншого. І більшість там – покидьки, які за великі гроші прийшли вбивати нас і наших дітей. Погано, що таких там дуже багато. Вони заради нового телефону чи машини готові нищити, руйнувати. Отакий там народ.
— А наш інший?
І знову моє питання не отримує миттєвої відповіді. «Маестро» раптом посміхається в свою руду густу бороду й каже:
— Ми – інші.
Далі розмова перетекла до проблем армії, країни, планети. Ті, хто бачить смерть щодня, стають мудрими. Артем переконаний, нашій армії не вистачає підтримки. Їй потрібна серйозна модернізація. І не лише технічна. Бо можемо втратити Україну.
Хотів запитати, чи вірить «Маестро» в швидку перемогу, але не став цього робити. Натомість сказав інше:
— Ти зміг би жити в рабстві, як оті хробаки, котрі йдуть нас вбивати?
— Ніколи!
Потім додав:
— І не хочу цього своїм дітям. Тож мрію про повернення додому доведеться знову відсунути на другий план. Як це робив вже не один раз.
— Коли настане мир і ти приїдеш до родини, чи будеш докоряти «тецекашникам», медикам, які зробили тебе здоровим та небагатодітним?
— Я добра людина, — знову посміхнувся Артем.
— А бороду на війні відпустив?
– Так. Коли поголюся, то мені ніхто й тридцяти не дає.
В променях зірок, котрі вже викотилися на нічне небо, я побачив перед собою зовсім іншу людину. Командири казали про сміливість «Маестро», про його здатність не втрачати віри у найскладніших ситуаціях війни. Про його нагороди. Але тут, переді мною сидів змучений боями солдат, який залишається простим українським чоловіком. Він точно не полізе в політику та депутати. Не стане вимагати особливої шани за заслуг. Як дасть Бог, просто повернеться, щоб жити, працювати і бути щасливим.
Василь Мірошник
Фото автора
«Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
Нas been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”
