І ось, коли тільки сапери дозволили, чоловік знову подався в бік АТП. Що там зараз — розповідати й не хочеться. Ми чули як в той район селища летіли ворожі снаряди.
На Золочівському цвинтарі вже започаткована Алея слави. Її видно здалеку. Там майорять українські прапори. Саме з цими похованнями й пов’язана моя зустріч з Миколою Петровичем. Ось що він мені хотів розповісти.
— Йду якось до маминої могили, аж бачу, на дорозі зупинилася машина з військовими. Вийшло кілька чоловік. Попрямували до прапорів. Там вишикувалися. Віддали шану загиблим. Я потім розговорився з ними, бо хлопці самі мене зачепили. Розпитували.
Виявилося, це солдати із заходу України. Їхні побратими загинули під Тимофіївкою. А сюди чоловіки заїхали, щоб вшанувати наших місцевих героїв. Хороша традиція. Правильне виховання. У мене сльози текли, коли це бачив. Звернули вони увагу й на тактичні рукавички, які лежали на могилі Олексія Михайловича Герасимова. Може їх забули покласти до домовини?..
Так от, наступного дня я знову був на цвинтарі. Рукавичок вже не побачив. Гірко мені стало на душі. Хтось, хто за нас віддає свої життя, знаходить час, аби пом’янути героїв. Навіть для них невідомих. А інший безсоромно поцупив з могили річ, яка належала воїну…
Микола Петрович потер очі і я спробував перевести розмову. Знаєте, виявилося, цей чоловік в Золочеві тримає корову. Безвипасно. Траву возить на велосипеді. Яка це важка робота!
Але знову стався привід для сліз. Петрович пригадав сина. Хлопець зараз воює десь під Лиманом. Це від першого шлюбу дитина. Від другого – дві доньки. Вони, як і батько з мамою, із Золочева не виїжджали. Старші не могли покинути худобу. Молодші – своїх батьків.
Які ми різні, люди! Мені чомусь дуже захотілося розповісти про все це. Ніби й привід не такий серйозний, але чогось дуже заділо.
Василь Мірошник