Песик точно оцінював небезпеку кожного вибуху. А ще він чітко розпізнавав дух чужого. Не кроки, бо там рідко ходили. Не запахи, адже повітря було насичене смородом горілого тротилу та пороху, який перебивав усе. “На@ик” (підставте букву “ц”) в густій темряві й під сонцем, коли стріляли і в тиші точно знав, звідки лізе ворог. Його маленький симпатичний писок, який нагадував мордочку м’якої іграшки медведика, раптом ставав серйозним та сердитим. І собака тихенько гавкала. Щоб не сполохати окупанта…
Можливо все, про що тепер пишу, вигадки молодих бійців. Але, що було точно, так це уміння подобатися з першого погляду. “На@ик” мав в тому особливий талант, зачаровуючи водіїв та перехожих на блокпосту в Довжику, куди бойовий підрозділ перевели після панічного відступу кацапні на Харківщині. Тут вони ніби на курорт потрапили.
У вільній від служби час цуцик загравав до тутешніх хвостатих дівок, створюючи серйозну конкуренцію місцевому собачому братству. Боятися він не звик, дівчаток любив і коли рідний взвод раптом перевели під Бахмут, Нацика вдома не виявилося. Набридло йому гріти боки солдатам в бліндажі. Загуляв! А коли повернувся, то від своїх і сліду не лишилося. Можна б було добровільно «перейти у спадок» до нового підрозділу, так блокпост в Довжику закрили. Відсунулася лінія оборони далі до кордону.
Його не бачили кілька днів. Продавчині з місцевого магазину вже й сумувати почали. Подобався він їм дуже. Пес вже виріс і був у повному розквіті своїх собачих сил. В міру пухнастий, середнього розміру. Вилита мрія справжнього господаря. Будь-який двір прикрасить. Йому й житло вже підшукати встигли. Це так, аби без ланцюга. Погодилася одна добра жінка у селі. Та де там, мабуть, пішов своїх шукати. Далеко…
– Дивлюся, стоїть наш “На@ик”, кістку гризе біля смітника. Повернувся таки! Я його весь вечір додому вела. На повідок же не візьмеш. Гордий. А мову людську розуміє. До двору також сам зайшов. Оглянув усе і погодився тут жити, – розповідала потім знайома дівчина. Вона давно вмовляла маму «прийняти хазяїна». І “На@ик” не підвів сподівань. Зайвий раз не гавкне. Під ногами не плутається, але пригорнутися до ноги любить. І чужого у хвіртку не пустить. Добру людину відчує одразу й наче посміхається. Аби лише руським духом не пахло…
Василь Савич
Фото надане читачкою