— Добре, коли б такі правила прийшли й на мирну землю після перемоги! — Не стримуюся і додаю свої сподівання до слів Євгена Анатолійовича Рекала.
Дивна річ. Ми з ним з одного села, але раніше цього чоловіка я ніби й не зустрічав. А знаєте, як він закінчив наш діалог?
— Якщо так вийде, то Україна точно стане супердержавою.
Потім помовчав і додав:
— Так воно й буде, бо за що тоді сьогодні гинуть наші хлопці й дівчата?!
Редакція шукала героя для відеосюжету про Захисника України. Мені підказали кандидатуру інваліда війни із Довжика. Зателефонував і виявилося, що Євген перебуває у Дергачівській лікарні. Проходить черговий курс лікування.
— Снайпер мене дістав у Бахмуті. Там я воював у складі 93-ї бригади. Йшли вуличні бої і багатьом стало зрозуміло, що в окопах було легше.
Хоча усе це важко порівнювати. Скрізь свої нюанси й «сюрпризи». Вмерзати в сирий ґрунт і задихатися від диму в бліндажах також невесело. Але вулиця в розбитому місті – історія особлива. Ворог скрізь і ти маєш вижити й утримати позицію.
Щоб поспілкуватися я відвіз Євгена Анатолійовича до скверика, де гралися діти. Кілька хвилин тому рашисти вдарили по Харкову, а тут, в Дергачах, наче все спокійно й мирно.
— Люблю дитячий сміх. Заради нього варто йти захищати нашу землю. А про війну з подробицями говорити ще важко. Багатьох побратимів залишив там… Дуже хочу, щоб біль та страждання не стали марними. І я зараз не про перемогу. Вона обов’язково буде. Але хочеться, щоб світ також змінився. Став справедливішим і добрішим.
Василь Мірошник
Фото автора
Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах Ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.