Але ще більше дивує те, як змінюються самі люди. Я зараз згадую про очільника комунального підприємства. Сама посада цього чоловіка одразу передбачає, що на нього повинні скаржитися. За все підряд. Але в Одноробівці Володимира Івановича Веретільника вважають ледь не героєм. Хоча сам він про себе так не думає. Ну трапився якось випадок, коли рашисти вкотре перебили сільський газогін. Він загорівся. Була ніч і очікувався повторний обстріл. Бо ворог тепер так і діє: дає змогу підтягнутися рятувальникам та медикам до місця влучання, а потім лупить туди знову.
Володимир Іванович знав про підлі традиції колишніх братів. І все ж, коли йому зателефонувала староста, вирішив поїхати й перекрити газ. Він знає де кран. І те, що окрім нього, директора комунгоспу, цю «звичайну» справу не виконає ніхто.
Великої пожежі тієї ночі в селі не сталося. На ранок добралися газовики із Золочева. Заварили порив. Їх відганяли окупанти черговими обстрілами. Але ті знову поверталися. Як і енергетики. Представників цих служб староста О.І. Пуніна дуже хвалить. Каже, що вони хоробрі професіонали. Як вам таке поєднання якостей? Воно означає, що фахівці не бояться бути скаліченими чи навіть убитими, коли треба допомагати людям. А як про їхніх колег відгукуються в громадах, де зараз тихо?..
Ці два світи й справді дуже різні. Але ж ми – однакові. Просто одні з нас вже відчули на собі, що таке справжнє горе. І ця обставина змінює людей дуже швидко. Хороший стає ще кращим. Ну а поганий…
Ні, ми не будемо зараз розповідати про таких. Хоча вони тепер трапляються занадто часто. Золочівська громада помітно порідшала. І це правильно. Але жоден староста не покинув свого робочого місця. На прифронтових територіях також. І це дуже важливо. Бо перша, кому сказали, що у підвалі, де ховалися люди, пішов газ, була Оксана Іванівна Пуніна. Селян тоді також врятували. Це я згадую про останній обстріл Одноробівки. Але яким він буде поки вийде газета у світ?
Дуже прошу наших земляків зі спокійних територій не сердитися, що знову пишемо про громаду, де і тепер гинуть мирні люди й горять їхні будинки. Ми просто зобов’язані це робити, щоб усі знали: війна зовсім поруч. І вона закінчиться нашою перемогою лише тоді, коли ми самі почнемо змінюватися. Ви ж не повірите в те, що на прифронтових територіях люди не бояться смерті? Ні, це не так! Вони просто навчилися діяти й жити у подібних умовах. І від того стали лише сильнішими.
Василь Мірошник
Фото автора