Ось Наталя з чоловіком займається такою справою регулярно. Через прозорі пластикові відерця бачу, що воїни незабаром ласуватимуть наваристим розсольником, салатами з бурячком та морквою. А в коробках – домашня випічка.
— Що їмо самі, те й до війська відсилаємо, — ніби виправдовується моя нова знайома.
В її родині також є ті, хто воює. Й ті, хто вже повернувся, скалічений у бою.
Я подякував Наталі від імені усіх військових. Ось нещодавно знову робив інтерв’ю з нашим захисником, який стоїть на Золочівському напрямку.
— Найбільше зараз хочеться відчувати підтримку простих людей, щоб вкотре усвідомлювати, що не дарма вже три роки не бачиш власну сім’ю. Скуштуєш борщу і наче вдома побував, — ділився враженнями бородатий боєць і посміхався. Виходить це їм і справді дуже треба! Як і розуміння: зараз кожен має щось робити для перемоги. Воювати, коли є сили. Донатити, якщо лишаються кошти на власне буття. Або докладати рук, готуючи харчі, ремонтуючи техніку і обладнання.
Знову прошу вибачення, що не називаю адрес і прізвищ. Дуже вже близько ми біля ворога. А він – нещадний і безсовісний. Так що краще поберегтися. Але нічого не написати про ту мою зустріч я просто не мав права. Кляті виродки чекають, поки ми всі заморимося від війни, почнемо боятися. І ми справді заморилися й боїмося. От тільки жити й діяти по-іншому вже не зможемо. росіянам того не зрозуміти.
Василь Савич
Фото автора