Знову летіло з самого ранку. Та і вночі не було тихо. А ось під обід московити почали виявляти особливу активність. Спочатку дзижчали дрібні ефпівішки. Одну точно збили, вона впала десь на дах торговельного центру. Мені одразу зателефонували й застерегли. Казали, що машина горить у центрі. А я саме там ішов. Не здивувався, бо про те, як живе Золочів, з найдрібнішими подробицями краще за всіх знають ті, хто тут не живе. І як вони яскраво описують деталі обстрілів!
Потім загуділа «Молнія» і за нею ще три. Падали. Вибухали десь біля вокзалу. Саме йшов паралельною вулицею. Назустріч із шаленою швидкістю летів автомобіль. Дорогий. Очі водія навіть через лобове скло було видно.
Я тоді подумав: «Напевно, не місцевий. Он як тікає з нашого Золочева. Тутешні їздять акуратніше, бо колеса бережуть. Дороги місцеві дуже погані, й робити їх не збираються. Мабуть, тому, що фронт поруч».
А он, на протилежному боці вулиці, мама з відром та лопатою вийшла до свіжопривезеної купи піску. Поряд – маленька дівчинка. Допомагає. Десь за їхнім городом у цей час догорає безпілотник. З Олександром Калайдою в Золочеві я познайомився приблизно рік тому. Пам’ятаю своє перше враження. Стрункий, енергійний чоловік викликав захоплення своєю силою та добрим гумором.
Вже потім я дізнався про його страшну хворобу. Через неї Олександр був змушений демобілізуватися з війська. І це зовсім не той випадок, коли «великий воїн» поспіхом «вимушений» оформляти документи по догляду «за любимою» тещею.
Олександра Калайду хвороба скрутила дуже, але не перемогла. Він мав за плечима довгий бойовий шлях, починаючи з АТО. Вчився за кордоном. І тепер, коли його родина мріє перепочити десь на березі океану, Саша знає, де це краще зробити. Але так само розуміє, що найближчим часом це свято не вдасться.
Хоча у кожного члена цієї незламної родини є і свої сокровенні побажання. Дружина Катя мріє, аби чоловік завжди був поряд. Найменший Єгор, дві третини життя якого припали на активну війну, спить і бачить себе на спортивному мотоциклі. Донька Альонка, це та, яка середня, хоче вчитися на ветеринара й рятувати звірів.
Є ще одна донька. Старша. Дуже красива. Ми з нею не поговорили, тож навіть імені згадувати не станемо. Бо війна. Але точно варто сказати про те, що Саша міг до війська й не йти. Хоча б за кількістю неповнолітніх у родині. Тільки-от річ у тім, що якби хірурги лишили від його шлунка хоч трохи більше, Калайда-старший і тепер подався б до побратимів. Аби батьківщину захищати. І кохана дружина його б не зупинила. Сама мені так сказала.
Не можу не передати і враження, які відчув у тій родині. Мені там стало тепло та затишно. Хоч саме над цією частиною Золочева найчастіше летять ракети й безпілотники. Тут ще гучніше, ніж деінде в прифронтовому селищі.
Катя Калайда продовжує працювати в Харкові. Згадуючи з нею про дорогу туди, ми жартували: скоро деякі «хоробрі» вимагатимуть посвідчення учасника бойових дій за те, що хоч раз проїхали тим шляхом. А вона робить це щодня!
Такі вони, справжні незламні золочівці. Закінчу розповідь про них на веселій ноті. Вона тепер не завадить. Розкажу про почуте в перукарні.
До речі, сфері обслуговування та торгівлі селища давно пора видавати бойові нагороди за сміливість. Так-от, на дах тієї споруди, де перукарня, прилетіло. Лячно було. Горіло й сипалося. Народ швиденько виносив речі та інструменти із кабінетів. І вже коли перукарка повернулася, щоб оглянути, чи все врятувала, побачила клієнтку, котра терпляче чекала в коридорі. На питання, що вона тут робить, жінка відповіла: «А ви сьогодні фарбувати мене не будете? Я ж записалася!».
Ні, не подумайте, ніби нам не страшно. Буває й дуже! Нас убивають, калічать, руйнують житло. Примушують ховатися від обстрілів, переживати, обходитися без світла і зв’язку. Але ми віримо в Перемогу й переконані, що весь цей жах скоро закінчиться. І родина Саші обов’язково зведе будинки для своїх дітей поряд зі своїм. Бо місце тут хороше. Коли дрони не літають…
Василь Мірошник з місця подій
Фото автора