– Я добре пам’ятаю голод сорок сьомого року. Пасла корів, бралася за будь-яку роботу, щоб отримати хоч окраєць хліба. А ще разом із дорослими жінками ходила на поле, виколупувати з-під снігу бульбу. Мили її вдома, висипали до ночов, – каже Ганна Андріївна і наче ще раз смакує отой нехитрий наїдок, який зберігав сили. Сама вона, до приходу мами з ферми, влітку, смажила кропив’яники. Ви чули про таке блюдо? Знаєте з чого, окрім однойменної трави, воно робилося?
У свої вісімдесят п’ять Ганна Андріївна Савченко повна сили та мрій. Каже, що дуже хотіла б написати книгу про власне життя. Воно відрізняється від теперішнього. І було непоганим. Навіть хорошим. Хоча б тоді, коли збиралися біля кавалерів. Так у Сковородинівці звали двох дядьків-гармоністів. Грицька та Сидора. Коли траплялися вільні вечори, оці ді-джеї минулих часів починали свою культурно-розважальну програму: грали краков’як (польський народний танець у швидкому темпі), яблучко… А потанцювати на те місце, де тепер в селі пам’ятник, сходилася вся молодь.
– Весело було! – каже бабуся Ганна і знову посміхається. Її спогади долають десятиліття. Ось на думку приходить час сватання. Це коли її Володимир з Великої Рогозянки прийшов до сусіднього села, щоб заробити трохи лісу. А його тітка порадила познайомитися з 23-річною Ганною. Роботящою та красивою. З хорошої родини. Вже за тиждень і свати приїхали. З гармошкою та пригощаннями. Відгуляли згодом весілля й прожили 35 років разом. Поки господар не помер.
І це також було дуже давно. Згадує про своє заміжжя й усміхається щиро. Хвалить чоловіка, дякує Богові за доньку Світлану і починає розповідати, як ішла на пенсію й «обмивали» ту подію в «червоному куточку» ферми.
– Приїхав наш зоотехнік Дуць. Каже: «Що тут у вас за свято?». А йому відповідають: «Ганну проводжаємо». Він одразу сів у машину й привіз мені ковдру в подарунок. Хорошу таку.
Ганна Андріївна перебирає викрученими важкою роботою пальцями свою спідницю, наче на колінах вона, та сама, лежить. Знову посміхається. Ми починаємо говорити про її роботу.
– Спочатку я трудилася по наряду. Потім пішла на ланку. Буряки полола. Це вже після заміжжя, як переїхала у Велику Рогозянку, почала робити на фермі. Доїла корів добре. Грамот отримувала багато. А пенсія вийшла невеликою. Після усіх доплат – тисячі чотири.
– А відпочивали часто? Відпустки були великі?
Бабуся Ганна дивується таким моїм питанням.
– Ну як ти корів покинеш?! На підміні ж одні п’яниці були! Що потім доїтимеш?
Отака вона – ферма. Встаєш о п’ятій ранку. А з третьої дойки приходиш вже на початку восьмої вечора. Так і день минає. І життя…
Кажуть, що до того випадку, коли бабуся упала біля магазину, їй ніби і зносу не було. Хтось із земляків навіть називав її «залізною». А от тепер ледь по хаті перебирається. І все ж обходиться без чужої допомоги. Майже. Хоча тоді отримала тяжку травму: зламала шийку бедра. Після подібного інші стають немічними. Але це не про Ганну Андріївну Савченко. Дай Боже їй сили на довгі роки, як і усім тим, хто переживає вже другу вітчизняну війну на своєму віку.
Ну а нам з вами бажаємо, щоб ця війна була останньою та переможною. І щоб ми навчилися посміхатися навіть тоді, коли згадуватимемо про найтяжчі часи. Естафету життя переймаємо від людей сильних. Тож маємо стати гідними та надійними спадкоємцями. І жити так, аби нашим дітям дісталися кращі часи.
Василь Савич
Фото автора