Юлія Колєснікова – сама дружина військовослужбовця і мама трьох дітей, а Валерій Семенченко демобілізувався у 2025 році. До того пробув у діючому війську вісім з половиною років.
На нашу зустріч я попросив прийти й Ігоря Протопопова, який очолює громадське ветеранське об’єднання з промовистою назвою «Народжені бути сильними». Зробив це, бо хочу зрозуміти, чому при такому прагненні з боку влади допомагати нашим захисникам їм доводиться гуртуватися, щоб краще захищати свої права.
На сьогоднішній день в Україні ми маємо не лише профільне міністерство, а й закон «Про статус ветеранів війни та гарантії їхнього соцзахисту». Ніби все добре. Особливо після прийнятої Постанови Кабміну «Про реалізацію експериментального проєкту із запровадження інституту фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб». А в повсякденному житті колишні та діючі воїни продовжують стикатися з безліччю проблем: юридичних, психологічних і соціальних. Приклади я наводити не буду, відішлю наших читачів до відеосюжету про особу з інвалідністю внаслідок війни із Золочівщини Сергія Косухіна та матеріалу про нього в нашому виданні із заголовком: «На війні було простіше».
– Чому? – запитую одразу у всіх трьох моїх співрозмовників і чую досить переконливі відповіді. Серед них – згадка про чітко поставлені командирами завдання та фінансові гарантії. Хай навіть у вигляді мізерних зарплат та непостійних доплат. Тільки от хіба лише це потрібно недавнім воїнам? Нарешті Юлія згадала про створення в конкретному суспільстві атмосфери поваги до тих, хто ціною життя й здоров’я захищав і захищає нашу державу. Пані Колєснікова перерахувала цілий комплекс заходів. Але ж це не остання проблема!
Принизливе перебування в чергах за підтвердженням інвалідності чи щоб отримати якийсь папірець – це також біда.
– Саме ви, на мій погляд, повинні першими в громаді зустріти ветерана і, взявши його за руку, провести всіма коридорами влади, а потім вчасно інформувати про зміни в законодавстві, щоб зранений війною боєць міг скористатися своїми перевагами.
– Так і робимо, – спокійно відреагував Валерій. Хоча з його слів я зрозумів, що це більше моральна підтримка. І що зміниться від того, поплескаєте ви ветерана по плечу чи ні, покажете йому, де знаходиться лікарня або той чи інший кабінет, чи він їх відшукає сам?
Звичайно, і демобілізовані, й обставини довкола них бувають різними. Приміром Ігор, маючи інвалідність, сам розібрався з документами. Як каже: «розклав їх по окремих папочках» і тому зміг домогтися багато чого. А ще його роботодавець (чоловік був газозварювальником на газових промислах) знайшов змогу створити для людини з інвалідністю нове робоче місце, яке не потребувало фізичних навантажень і може функціонувати навіть дистанційно.
В інших випадках, як і з Сергієм Косухіним, процес адаптації до мирного життя протікає болючіше. Хлопцям і справді потрібен супровід.
Звертатися, запитувати, отримувати відповіді, взаємодіяти, брати участь… Це приблизно те, на що мають право згадані вище фахівці. Але вони повністю позбавлені владних функцій. Тобто не можуть зобов’язувати, проводити чи хоча б реально ініціювати перевірки, притягувати до відповідальності. Скажете, для того існують інші органи. І їх у нас аж занадто багато! Але знову запитання:
– Чому тоді ветерани збираються в громадські організації, аби захищати свої права?
– Бо ми обмежені в змозі їм допомогти, – підбивають підсумок Юлія Колєснікова та Валерій Семенченко. З ними погоджується й Ігор Протопопов. Він додає, що не варто чекати, доки хлопці повернуться з війська та наведуть лад. Це треба зробити до їхнього приходу. Так буде чесно та й розумно.
Ось картина, яку ми спільно намалювали наприкінці розмови. Ветеран насамперед приходить у службу супроводу, а вже потім із їх фахівцем прямує до ТЦК. Далі – за існуючим для кожного окремим планом. І служба фахівців не лише дає поради, а й контролює процеси. Не забезпечили чоловіка пільгами при страхуванні авто – штраф компанії, яка цим займається. Простояв він у черзі, поки хтось за дверима кабінету чай пив – догана чиновнику! Застосував хтось до колишнього воїна незаконні засоби впливу – особлива увага при розгляді справи в правоохоронних органах та судах.
Тоді й справді хлопці збиратимуться в громадських організаціях, аби чаю попити та колишні бої згадати. А ще вони ходитимуть у наші школи й дитсадки. Й там матимуть вигляд людей, захищених державою, яка надає ветеранам права не на папері. І слово Герой звучатиме не лише гордо, а й переконливо.
Будемо продовжувати тему. Разом із тим ми спільно з УАМБ підготуємо звернення до Кабінету Міністрів України. У документі, який вони прийняли, є обнадійливе слово «експериментальний». Значить, справжній документ іще попереду. Давайте зробимо його досконалішим.
Василь Мірошник
Фото із заходів організованих для ветеранів та їхніх родин в Краснокутській громаді
Матеріал підготовлено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від Українського Медіа Фонду.
