— Ну, це мені приблизно годинку треба попрацювати, — відповідає матуся, у якої тільки неповнолітніх – шестеро діточок. Ще дві доньки – дорослі. Вони, так би мовити, відділилися. Одна в Харкові, інша – в Києві. У найстаршої Анни вже є Соня. Онуці Тетяни Валер’янівни виповнилося два роки.
А говорили ми про Олександра Володимировича Кудрина. Він – військовий за контрактом і розпочав бойовий шлях іще з АТО.
Ми можемо довго описувати усі позитивні грані особистості батька та громадянина, але найпростішим буде сказати рівно два факти. З ним дружина не побоялася народити восьмеро дітей. І Олександр Володимирович зараз знову захищає Україну. Вже після поранення, яке отримав, коли підрозділ розвідників наскочив на ворожу міну.
То були тяжкі часи для великої родини. Хоча переживати їм доводилося й раніше. Ще коли жили на Луганщині і в одну ніч втратили усе. Матеріальне, бо їхній дім захопили ті, хто брехав, ніби йде визволяти братів. А насправді убивав та знущався.
Олександр Володимирович в тих краях був шахтарем. Гроші заробляв тяжкою працею і при тому всьому лишався життєрадісним чоловіком. І тепер місцевий староста В.В. Косточка, коли треба охарактеризувати Кудрина, одразу пригадує слово – оптиміст. Бо і зараз у родини є багато проблем та приводів для того, аби впасти у розпач. Але тут уміють посміхатися й долати труднощі. Разом!
У них дуже теплі стосунки, і вони не звикли коритися долі. Ось і тепер до Сінного долітають звуки вибухів. Тут є й біженці із сусідньої Великої Писарівки, з’явилися. Вони також в один день втратили все, що набували десятиліттями. Але і зараз, як і колись, Кудрини вірять у добро, вирощують діточок і б’ються за Україну. Дякуємо їм за це!
Василь Мірошник
Фото надане Тетяною Кудриною