Дітей, жінок, літніх людей оточили колом автоматники. Через перекладача оголосили, що шукають партизанів, які вбили німецького солдата. Якщо не знайдуть, розстріляють кожного десятого, незважаючи на вік та стать.
Підпільник здався сам, а може, його здали. Людей не чіпали, відпустили по домівках. Таким був фашизм колись. Той, хто вбивав, бачив через приціл, ким є його жертва. Жінка чи дитина – не мало різниці.
Рік 2026. До річниці нападу фашистів на Україну лишається кілька днів. Наша землячка з чоловіком їде в легковому автомобілі по Муравському шляху. Побачили дрон. З досвіду знали, чим може закінчитися така зустріч. По обидва боки траси Золочів-Максимівка вже не перерахувати спалених авто та обгорілих місць, де вони колись були атаковані безпілотниками. Тож одразу зупинилися й кинулися тікати в посадку, сподіваючись, що безпілотник вдарить по транспортному засобу, а не по них.
Все сталося навпаки. Ефпівішка почала переслідувати людей. Наздогнала жінку, яка тікала повільніше, й ударила по ній. Рани виявилися не лише смертельними. Тіло беззахисної вчительки пошматувало уламками.
Ви ж розумієте, що той, хто керував дроном, ясно бачив, кого вбиває. Як через приціл автомата на близькій відстані. Хоча, мабуть, картинка була іще чіткішою. І таких прикладів, на жаль, сотні у цій маленькій громаді. Тепер скажіть, чим рашизм відрізняється від фашизму?
Нещодавно я зустрівся зі старостою Івашків Наталією Піддубною. До неї прийшли дві жінки, які самостійно евакуювалися з того населеного пункту минулого тижня. Вони розповіли, як п’ять днів переховувалися в чагарниках від росіянських дронів. Боялися ступити крок, аби не нарватися на міну, часто замасковану під пакет з харчами чи звичайну цеглину. У тому селі вже загинуло від подібних смертоносних речей більше десятка звичайних чоловіків та жінок.
Жити в Івашках стало нестерпно. Донедавно я возив туди свою газету разом із гуманітаркою, яку селяни чекали з особливою надією, бо охочих її доставляти меншало на очах. Потім росіяни цей населений пункт зовсім ізолювали. Навіть військові до нього тепер добираються лише пішки! Людей почали підгодовувати наші воїни.
Але вивезти івашківців солдати навіть не намагалися, бо зробили б лише гірше. У повітрі там – не один десяток безпілотників. Тож, рятуючись, мої співрозмовниці пішки пройшли майже тридцять кілометрів. Не знаю, як вони витримали таке фізичне навантаження. Одна з них і пару кроків долає через силу.
З собою не забрали нічого. Жінок супроводжували собаки. З ними чесно ділилися їжею та водою, якої не вистачало й самим. Уявіть, тварин ніхто на повідках не тяг. Вони самі усе розуміли.
А тепер про найголовніше. Поруч ви бачите фото людей, про яких пишу. І їхні прізвища. Факти, наведені мною, легко перевірити. І дуже важливо, аби про такі трагедії чув увесь світ. Хоча зробити це мені стає все важче. До мене в гості перестали їздити іноземні воєнкори та блогери. Ні, вони спочатку хочуть зустрітися. Ми домовляємося. А потім все скасовується. Мабуть, з позиції безпеки. Але біженці з Уд, Одноробівки, Лютівки, Рясного, Івашків, Олександрівки зараз переселяються у Золочів. Вони переконані, що тут безпечніше. І їм є з чим порівнювати… Моя ж думка: доки існує рашизм, безпечного місця на Землі немає.
Василь Савич
