Ми згадували з Любою Білою про ті часи, коли заговорили на іншу тему.
— Я маю квартиру на Північній Салтівці. Поряд моя школа, де я працювала вчителем історії майже все життя. Свого часу закінчила Харківський університет і доля мене залишила в цьому прекрасному місті. Але потім почалося повномасштабне вторгнення і по нашому багатоквартирному будинку також дуже прилетіло. Тоді я й переїхала знову до рідного села, в хатину своїх батьків.
Розповідати Люба почала не поспішаючи й виразно. У ній знову прокинувся вчитель. І мабуть таки дуже непоганий.
— Весь час думала, як допомогти нашим воїнам. Донатила поки гроші були. Але ж які там у педагогів прибутки. А тоді якось зійшлися з дівчатками-реалізаторками місцевого магазину. І Оксана, і Юля давно й досить успішно допомагали волонтерам. Банка для донатів у їхній торговельній точці наповнювалася в рази скоріше, ніж у інших. Тому, напевно, сприяло й ставлення до справи самої підприємиці. В її магазині часто продавали пироги від місцевих господинь, а гроші йшли для хлопців із ЗСУ.
Тож ми весь час були у творчому пошуку. І я пригадала, що завжди добре шила й перешивала. Ще в дитинстві мама заохочувала мене до тієї справи. Чесно скажу, самій було цікаво. Й тому із старих речей виготовляла модні сумки, прихватки для кухні, фартухи і багато іншого. Усе те несла до сусіднього магазину, де дівчата продавали товар і гроші складали до банки. Потім ми могли добряче підтримати волонтерів, які купували автомобілі для наших земляків-воїнів.
Чим більше Люба говорила, тим дужче починали світитися добром її очі. Уявіть, жінка, яка не мала особливих статків, разом з однодумцями зібрала не один десяток тисяч гривень. І її підтримали земляки, бо скільки їх треба отих прихваток? А сусіди красиві речі купували й купували. Натомість несли швачці матеріали. І ось із немодних, але нових джинсів, виходили дуже ефектні шопери. Гардини, які господарка так і не повісила на вікна, стали сучасним покривалом на ліжко.
Та хіба все перерахуєш! Спробуй пригадати, скільки було зшито лише одних прапорів. Отаких, які ви бачите на знімку за спиною Любові Білої.
То виходить, що колись ми не просто слова римували. Юні поети перетворювалися на справжніх патріотів. Та тут все село таке! Кожен робить що може. Лише машин для ЗСУ придбали сім штук. Зараз іде збір на восьму. І простим людям починають допомагати такі самі патріоти. Навіть з-за кордонів району, області, України. Ось як розростається добра справа, якщо нею займаються небайдужі й творчі.
До речі, про іскру Божу. Про талант. На столі у Люби я побачив туби з-під боєприпасів. Їх «підганяють» військові. А Оксанка, звичайна реалізаторка, розмальовує ті грубі речі й робить дуже красивими. Потім ці скарби розігрують і гроші знову надходять для ЗСУ.
Один із челенджів був також успішним. Землячка виготовила неймовірно ефектний український віночок. І дівчата вирішили, що даватимуть його охочим зробити фото на фоні рідної природи та прапора України. Діло пішло. В соціальних мережах, де є групи села, з’явилися майже професійного рівня фото. А в банці знову забряжчали гроші. Не одна тисяча.
Такі та їм подібні ідеї з’являються в результаті мозкового штурму. Це коли дівчата-землячки починають радитися та ділитися думками. Дивлюся на них і починаю розуміти, що ці справи їм дуже до душі. А значить не важко. І все вийде краще ніж сподівалися.
У цьому матеріалі ми обійшлися майже без конкретних імен та прізвищ. Така була домовленість. До речі, вона ще раз підтвердила, що тут ніхто не збирається піаритися.
– А от подати приклад тим, хто вже надто заморився від війни, ми просто зобов’язані, – каже на прощання Любов Біла. А вона педагог і знає, що говорить.
Василь Мірошник
Фото автора