Товстеньку, шоколадного кольору лабрадоршу в Золочеві побачила вперше. Чомусь одразу подумала, що її дім десь поруч. Не була вона схожа на бродяжку. Весела і вгодована дівчинка, на вигляд не старше трьох років, впевнено шурувала за перехожими. Я тому її й не фотографувала та не викладала оголошення про знайду в інтернет. Була впевнена, що десь поруч на неї хазяї чекають. А ввечері отримала повідомлення: «До нас приблудилася собака, може хтось загубив?». І фото лабрадора. Ну от, маєш! Навіть подумати не могла, що вона вже кілька місяців блукає громадою.
У нас від початку війни по Золочеву багато покинутих собак бігало. А за рік їх кількість зросла мінімум вдвічі. Бо встигли народитися нові. Та й люди «добрі» «допомагають», як можуть. Викидають домашніх тварин на вулицю. А потім жаліються, що вони на них нападають.
Місцеві дівчата собак годують. Бо тоді більша ймовірність, що ситі гавкуни поводитимуться спокійніше. Й на перехожих їм буде байдуже. Хоча різні випадки трапляються. Можливо тому, нещодавно, по центру якийсь покидьок переполовинив кількість безхатченків отрутою. До десятка собак загинули. Отак просто вирішив позбутися проблеми. Але вона лишилася. Й буде знову загострюватись. Бо починати потрібно не з цього. Є більш гуманні й дієві способи.
Наші добровільні «зоозахисниці» весь час шукають притулки та нових господарів для бродяжок. І в них це виходить. Золочівські знайди вже живуть в різних містах та селах України. Їх люблять і не кривдять. Було б добре, щоб у нас до цього питання підійшли, як в Богодухові. Там безхатні тварини стерилізовані та чиповані. І їх в рази менше, ніж було три роки тому.
Тепер вертаємося до шоколадної лабрадорші, яку насправді звати Марта. Це з’ясувалося того самого вечора, коли я виставила пост про неї на сторінці «Зорі» у Фейсбуці. Чесно, такого відгуку не чекала. Бо кому є діло до бродяжок, коли на дворі війна? Земляки тікали від війни й просто випускали собак з двору. Думаючи, що роблять по-людськи. А я пригадую фото, коли один чоловік на своїй легковій машині від вибухів врятував трьох телят. Він зробив усе, щоб не кидати великогабаритних тварин. Інші ж легко зраджували компактних собак і котів, лишаючи їх напризволяще.
До пошуків хазяїна лабрадорші долучилося багато наших земляків. Фото знайди потрапило в харківські пабліки. Почали писати, дзвонити. Хтось говорив, що собака вже багато місяців блукає громадою. Її бачили навіть в електричці. А інші твердили, що її покинули військові.
Люди, які прихистили Марту, виявилися не лише добрими, а ще й відповідальними. У потенційних господарів просили документи й фото для підтвердження власності тваринки. Самі вони також мають великого пса. Привезли його з села Уди, де в них був і будинок, і мирне життя. Та окупанти позбавили їх усього. Нині родина планує придбати дім у Золочеві. Збирають на нього гроші. І як би складно не було, але лабрадоршу, котра сиділа під їхніми дверима, впустили, нагодували та почали шукати чия вона.
Два дні собака гостювала в удянських переселенців. Вони вже й звикати до неї почали. Вирішили: якщо не знайдеться справжній хазяїн, залишать собі. За Мартою приїхали з Харкова. Жінка найняла таксі й забрала таки шоколадну веселуху додому. Скільки радості було в тваринки, ви б бачили! Ця історія, як і багато інших, закінчилася добре. А потім сталася іще одна.
Приблизно в той самий час, як ми почали шукати хазяїв Марти, в Золочеві зник домашній улюбленець породи кане-корсо. Велика, чорна й дуже красива тварина втекла через відчинений паркан і більше її ніхто не бачив. А пес і справді примітний. Серед місцевих бродяжок не пробігав. До людей не чіплявся. Ні на кого не нападав. Було дивно. А ще, це дорога порода, котра потребує і хорошого догляду, і якісного харчування. Не кожен може дозволити собі такі клопоти.
Пса шукали більше тижня. Схоже на те, що його прикрили. Погратися чи для викупу, не зрозуміло. Та й кому в наш час потрібна ця морока? Господар в інтернеті навіть гроші пропонував тим, хто поверне улюбленця. Через якийсь час йому подзвонили. Сказали, що собаку знайшли. Мертвим. Пса застрелили, запхали в пакет і викинули обабіч дороги. Він ще навіть теплим був, коли хазяїн його забирав.
До чого це я все. В житті бувають різні ситуації. Хтось за свою собаку готовий будь-які гроші заплатити, аби лиш друг повернувся в родину. У когось серце за чужу «дворняжку» болить. Вони терплять осуд невдоволених, бездіяльних земляків, але все одно годують, доглядають, лікують і шукають їм прихисток. Інші вважають себе «очищувачами» простору. Їм ті тварини скрізь заважають. Тому й труять. А від тих, хто бажає порядку на вулицях, нічого крім скарг та докорів не почуєш. Хоча, коли об’єднатися, згуртуватися, та разом знайти територію, де б можна перетримати собак після стерилізації, найняти професіоналів, які майстерно і швидко позбавлять тварин дітородної функції, скинутися на цю процедуру, от тоді, дивися, через років п’ять і в нас одиниці безхатченків бігатимуть. Чиповані та відгодовані.
Так що думайте. Крім влади є ще люди. І їм все під силу. Звісно, якщо вони справді хочуть щось змінити.
Леся Бабкіна
Фото тих, хто прихистив Марту