Буде робота й після боїв

Ми вже якось публікували відеоінтерв’ю з Олексієм Коріньком. Ще в АТО його нагородили орденом «За мужність» і наш земляк із Цапівки Золочівської громади розповідав, як вивозив побратимів з Донецького аеропорту. Багатьох тоді врятував, хоча щохвилини міг загинути й сам, адже пасажирський «КамАЗ» не має навіть легкої броні.

0
207
Олексій Корінько

Нова фаза цієї війни для Олексія Юрійовича почалася з пошуків військкомату. Воювати знову вирішив двадцять четвертого лютого. Але довелося чекати.
Без діла не сидів. Мав автомобіль і на ньому евакуйовував земляків до Харківського залізничного вокзалу. Тож місяць промайнув швидко. А вже 26 березня Олексій Корінько поїхав на пункт збору добровольців у місто. І наступного дня стояв разом з іншими солдатами на кільцевій дорозі. З блокпоста його направили навчатися на сапера, хоча в АТО служив механіком і водієм.


Про фронтовий шлях О.Ю. Корінька свідчать вісімнадцять бойових нагород. Він згадав лише про орден, інші перераховувати не став. Натомість пригадав момент поранення.
Тоді виконував свою небезпечну роботу під Бахмутом. Мінував, розміновував і нарвався на потужний протитанковий заряд.

— Пікап рознесло вщент. Зрозумів, що зовсім не відчуваю обох ніг. З-під завалів вибрався на ліктях і весь час думав: «Кому я буду потрібен інвалідом?».
До госпіталю потрапив не одразу. Кілька днів з переламаними ногами перебивався на знеболювальних. Каже, що лежав у холодному коридорі й чекав своєї черги. Але потім все склалося добре. Лікували на заході України. От зараз вже ходить. Правда, не без милиць.

— Вчора телефонував ротному. Кажу, хочу повернутися хоча б на легкі хліби. Я ж був водієм непоганим. Знадоблюся. А він мені: «Підлікуйся краще, у нас тут зараз дуже важко…».

Олексій Юрійович після цих слів трохи замислився. Щось пригадав з колишнього життя, і ми якось одразу заговорили про справжнє братство.

— На війні без нього ніяк не обійтися. Там життя і допомогу товариша починаєш цінувати по-особливому. Бо ми сапери.

— А ким станете після нашої Перемоги?

— Знову мінером, — не вагаючись відповідає наш герой. За його словами, рашисти залишають після себе тисячі неприємних сюрпризів. Їх повно скрізь. Особливо небезпечні «пелюстки». Ці пластикові міни розкидають з реактивного снаряда. Відшукати їх дуже важко. Згідно з міжнародними конвенціями такі боєприпаси через кілька діб повинні самоліквідовуватися. Але кацапи роблять по-іншому і міна лежить, поки її хтось не зачепить. Якщо там навіть бої вже не йдуть.

— Мені зараз тридцять вісім років. Думаю, багато корисної роботи ще встигну зробити на рідній землі. Вона має бути не лише вільною, а й безпечною, — завершує нашу розмову солдат. І я задаю своє останнє запитання. Про справжній патріотизм.

— А ви думаєте чому наше військо перемагає втричі сильнішого ворога? Бо ми б’ємося за власні домівки, захищаємо своїх дружин, дітей і батьків!

І саме тут Олексій Юрійович розповів, як отримав одну з бойових нагород. В Одноробівці Золочівської громади, коли туди заходили наші військові, одразу почалися обстріли. Наче хто підказував ворогові. І ось якось солдат Корінько побачив дивну річ. Камера відеоспостереження біля кафе «Альфа» проморгувала червоним оком, коли поряд проходили люди…

— Але ж електрики там не було! Все довкола розбите. Тож я вирішив вилізти на стовп і роздивитися. Виявилося, хтось уміло переробив звичайний довоєнний пристрій. Під’єднав до нього крону і приладнав антенку невеличку. Вийшов прилад стеження з передавачем. Чужі до села не заходили…
Після цих слів мені стало трохи сумно. Я пригадав Одноробівку сьогодні. І скільки там було ракет та влучань раніше. Таки справді роботи у захисників України буде багато й після війни.

P.S. Після цієї публікації в газеті “Зоря+Вісник Богодухівщини” на лікування Олексія люди зібрали немалі кошти. Нині він знову служить.

В. Мірошник
Фото автора