Відтоді, як чоловік повернувся з війни, відчуття дому й родини у нього особливо загострилися..
Про те, як жили тут на початку вторгнення, нагадує посічений уламками мін паркан та погріб. Його довелося обладнати під бомбосховище. Хоча спочатку в Калинове летіло не дуже сильно. Здебільшого, снаряди й ракети свистіли в небі, прямуючи на Золочів і Харків. Але потім все змінилося в один день.
Семен Олександрович родину вивіз у більш безпечні місця, а сам пішов до війська. Як це зробили обидва його старших брати. Ігор і зараз у Збройних силах. А Олександр, саме той, який рятував Семена, коли йому поперебивало ноги, також повернувся до мирного життя.
Старший та наймолодший з роду Світличних змогли потрапити до одного підрозділу. Якраз під Авдіївкою їхнє відділення накрили шквальним вогнем. Лупили з усіх видів зброї. Після п’ятдесятого прильоту хлопці перестали їх рахувати. Обстріл тоді почався о десятій ранку, а закінчився десь о сьомій вечора. Семена до того часу вже евакуювали. Він так і не втратив свідомість, хоча мав переломи кісток і перебитий нерв. Бачив, як Олександр накладає шину, зупиняє кров. Старший брат робив це дуже ретельно, чим врятував ногу молодшому. А може й саме життя.
Ні, побратими свого також би не покинули. Але коли поряд рідна кров, це допомагає дуже. Мені подібне розповідає не перший воїн. Така вона правда того буття, де тебе щосекунди вибух може перетворити на купи м’яса…
Пригадую, коли вперше після початку війни приїхав з воєнкорами до Калинового. Говорив з місцевими жителями. Їх лишилося дуже мало. Вони розповіли про двох чоловіків, які загинули отут, поряд з будинком С.О. Світличного.
— Дядько Микола був хорошим чоловіком, — каже Семен Олександрович. Вибух убив його та ще одного сусіда, який зайшов у гості каву попити…
Саме у той час, коли поранений воїн казав ці слова, знову десь поряд упав КАБ. Для нас обох війна не закінчилася. Але спогади про неї уже маємо.
— А що якби ти не повернувся? Діти, я… Як би все було? – сказала мені моя дружина, і я не знав, що їй відповісти.
Семен Олександрович отак відреагував на моє питання: «Чи пішов би знову на фронт?». Потім додав:
— І все ж, я думаю, що до армії знову подався б. Не можна по-іншому діяти, якщо хочеш, щоб тут не було руського міру.
А далі ми разом міркували, чому зникли черги з добровольців.
— Бо треба дивитися, як ставляться зараз не лише до тих, хто в ЗСУ. А й до бійців, які після поранення повертаються додому. Тепер інтернет у кожного. Такого бува начитаєшся…
— Але ж ви не скаржилися? – запитую.
— Я – ні.
— Приводу не маєте?
— Та як сказати. Кошти за втрату працездатності так і не отримав. Хоча документи давно оформив. Правда, зарплату платили, поки лікувався. Вийшло приблизно десять тисяч на місяць…
І знову запала тиша. Далі ми пригадали про перші дні тієї навали. Коли танки йшли повз село і було дуже страшно чути їх гул і все пояснювати синам та дружині. Пізніше з’явилися наші. Були морози, а вони приїхали на машинах навіть без тентів.
— Почали возити хлопцям гаряче, ліки, теплий одяг. Допомагав не лише я. Тут у нас багато таких. І поранених до лікарні транспортували.
Ми знову вийшли за двір. Семен Олександрович показував, де Козача Лопань, де Турове з Макаровим і Світличне. Його рідні села. Колись до Калинового поступово переїхали жити усі три брати. А взагалі їх у родині п’ятеро. Ще дві сестри. Батьківський дім майже згорів. Це там, біля контори СТОВ «Перше Травня»…
— А що будете робити далі? – цікавлюся вже коли ми тиснемо руки на прощання.
— Будемо жити, — відповідає Семен Олександрович. І я розумію, як багато для нього значать ці слова!
Василь Мірошник
Фото автора