Сонце сховалося за хмари. Воно не сліпило очі, доки домовину з захисником везли до кладовища. Але сльози все рівно лилися рікою. 14 грудня 2022 року Золочівщина втратила ще одного воїна. В Харківській області загинув коханий син і брат, хороший учень і друг Олександр Анатолійович Гончаренко. Йому було всього 34 роки…
Ми не телефонували батькам. Розуміємо, їм важко говорити про Сашу в минулому часі. Навіть коли бачили його могилу і точно знають – додому він ніколи не повернеться. Але сказати про нашого земляка щирі слова дуже хотілося. Тож спілкуватися вирішили з вчителями. Після мам і тат, вони нас знають найкраще.
Наталія Василівна Коваленко, викладає українську мову та літературу в Удянському ліцеї:
— Олександр часто і щиро посміхався, ніколи нікому не грубив, був чемним та врівноваженим. Народився в Костянтинівці. Ходив до нашої школи. Родина в Саші — роботяща. Мама, Ольга Володимирівна, працювала на фермі. Батько, Анатолій Васильович, також у колгоспі. Дітей виховували в праці та повазі до дорослих. Є ще молодша сестра, Наталія. Її доньку Саша дуже любив, душі в ній не чув. І вона завжди його чекала.
Два тижні тому я випадково зустріла маму Олександра. Вона була така радісна, весь час говорила про Сашу. Він тільки недавно приїжджав додому. Побув зовсім трішки. Каже: «Наталія Василівна, ви б зараз не впізнали мого сина. Він став таким серйозним. Подорослішав, відповідальний: за ним люди стоять». А потім показала фото на телефоні, де сина нагороджує президент.
Саша вчився на четвірки. З мого предмета також. Наша школа, на той час, була російськомовною. У старших класах помітила, що йому почали подобатися українські поети. Він з задоволенням вчив і читав їх вірші. У 2014-му році я дізналася, що він підписав контракт і пішов воювати на Донбас. Військового досвіду до цього не мав. Не служив в армії. Закінчив Харківський інститут бізнесу та менеджменту. Працював у місті. А коли отримав повістку, не став ігнорувати чи вигадувати щось, аби відмовитися. Кілька разів ми запрошували нашого захисника на зустрічі зі школярами. Саша розповідав про те, де був, що бачив. А коли питали, навіщо він там, відповідав: «Потрібно було йти. Боронити нашу землю». В школі на стіні висів стенд. На ньому і Сашине фото також. Тепер Уди перетворилися на суцільну руїну. Війна дійшла і сюди. Саша робив усе, аби цього не сталося…
Олена Станіславівна Малікова, класний керівник Саші у 10-11 класі:
— Про цю дитину поганого взагалі нічого не скажеш. Спокійний, ввічливий, старанний та уважний. Не просто скромний, я б навіть сказала, сором’язливий. Він завжди відгукувався на прохання інших.
За професією повинен був би займатися озелененням міста. Абсолютна протилежність військовій справі. Натомість захист Батьківщини став його роботою і покликанням.
Коли діти в школі дізнавалися, що на зустріч з ними прийде Сашко, раділи. Він знаходив з молодшими спільну мову. Вони разом мріяли про майбутнє. А про роботу казав так: «Краще якби наша професія ніколи не знадобилася. Тільки я точно знаю, що захищати Батьківщину треба вже сьогодні і від цього буде залежати, яким буде життя завтра». Саша розповідав, що коли вперше потрапив в зону бойових дій, умови побачив не найкращі. Житло з побратимами будували самі. Але він хлопець працьовитий, сільський, роботи не боявся. Тому незручності його не лякали.
Батьки гордилися своїм сином. Мама раділа, коли його відпускали додому. Наче сонце для неї сходило.
Бойовий шлях Олександра Гончаренка відмічений 13-ма нагородами. У жовтні президент України відзначив його орденом «За мужність». Він був справжнім воїном, хоробрим захисником. Саша назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів та знайомих. А ми з вами не маємо права забувати всіх, хто не повернувся живим з війни. Справжньої, вітчизняної. Кажуть, вона найжорстокіша за всю історію людства. Мабуть, тому в ній гинуть чесні й добрі серцем люди. Лише вони можуть перемогти це велике зло, бо не шкодують себе заради України.
Леся Бабкіна
Фото надані О.С. Маліковою