Ні він, ні його іноземні друзі не захотіли називати свої імена. Ми б і не дізналися про їхню роботу, якби я випадково не почув у коридорі селищної ради німецьку мову. Самі розумієте, не зацікавитися вже не змогли. Пішли за гостями до кабінету секретаря селищної ради Віталія Садового. Це він супроводжував волонтерів у поїздці туди, де зараз стріляють.
На прохання соткозачан німецькі добродії доставили електрогенератор. Там зараз немає світла. Частково зруйновані житлові будівлі.
Пізніше ми почули й іншу інформацію. Виявляється, оцей високий молодий чоловік та тендітна дівчина в бронежилеті у Харків приїхали одразу після початку повномасштабного вторгнення.
обидва оселилися на Салтівці. Бачили спробу захоплення окраїн міста. Про руйнацію житлових масивів можуть розповідати, як очевидці.
Але не це головне. Молоді люди не представляють ніяких організацій чи фондів. Все, що вони роблять для України, то їхня власна ініціатива. Так вирішили й діють.
Не втримаюся й згадаю трохи реальної історії. У Сотницькому Козачку до кордону з росією не кілометри, а сотні, чи, навіть, десятки метрів. Сусіднє російське село прилягає до українського звичайними луками та городами. Їх перетинає безіменний рівчак. Такий, що й перескочити можна.
Так місцева молодь і робила. А потім справляли весілля. За столами обов’язково проголошували тости за перемогу. У тій, далекій війні, коли наші діди-прадіди разом воювали проти фашистської Германії. І слово «німці» для кожного звучало, як синонім до поняття «ворог».
А якби бійці тієї війни поглянули, що коїться тепер, коли росія робить усе, щоб ми тут повимирали. А німці везуть у прикордонні села електрогенератори та теплі речі. Режим путіна перекручує історію і прагне стерти пам’ять власного народу. І той вірить, ніби це Україна напала на росію.
Ні! Думаю, що в даному, конкретному випадку прості росіяни просто бояться. Адже бачать на власні очі звідки стріляють. Хто це робить і куди летять снаряди. Не повилазило ж їм, врешті решт…
А ще жителі з сусідніх з Україною сіл пам’ятають, куди ходили до школи. І була вона на той час з російською мовою викладання. То хто тут кого притискав за мову? Чи за приналежність до іншої національності? Не було такого!
Важко пробачити, коли твій дім в Удах чи Івашках, в Одноробівці і тих самих Козачках взяли й ні з того ні з чого розбомбили. А потім спалили електротрансформатор. І не один раз! Щоб ми тут без світла мерзли.
Україні тепер допомагає увесь світ. І роблять це від душі справжні наші друзі. Такі, як оці молоді німецькі громадяни. Їхній країні й дотепер доводиться відмолювати старі фашистські гріхи. Чи здатні на це будуть росіяни, які зараз масово сповідують рашизм і радіють нашим смертям? Мабуть, що ні.
А ми знову вистоїмо й переможемо. Потім відбудуємо усе понівечене війною і зведемо на кордоні з ерефією величезну стіну.
В. Савич
Фото автора