Скромність батька перейшла у спадок і Сергію Вікторовичу. Пригадую, як фотографував їх обох на жнивному лані у 2021 році. СВК ім. Фрунзе на Золочівщині зібрало тоді непоганий врожай. Через певний час ми зустрілися на тваринницькій фермі господарства, де Свирі затіяли грандіозну реконструкцію. Вона полягала у повному осучасненні тваринництва.
Я тоді дуже дивувався. Виявляється, корови самі знають, коли й де їм треба видоїтися. За процесом слідкують роботи, які враховують усі обставини й контролюють, щоб продуктивність череди була стабільно високою.
А ще тут давно відмовилися від годівниць. На фермі я не відчув традиційного кислого запаху перепрілих кормів. Їх залишки зчищалися з рівненьких бетонних плит.
— Коли почалася війна, то ми зупинили реконструкцію, — каже Віктор Іванович. Сидимо в його затишному офісі, а на стіні все те ж фото позаминулих, мирних жнив. Там батько й син щасливо посміхаються. Зараз обидва трохи знервовані, бо я попросив поговорити про тваринництво. Тема виявилася непростою у воєнний час.
— Дотерпіли до літа й роботи продовжили, — включається до бесіди Сергій Вікторович. – Довкола тоді дуже стріляли. Ми з полів витягували залишки ворожих реактивних снарядів. Та зупинити почате вже не могли. Хоча обладнання ферми, яке раніше встигли придбати, вивезли з господарства.
— Але ж ризиковано! – вставляю своє слово.
— Зараз вся Україна ризикує. І що?! Нічого не робити? Не діждуться!
Репліка Свиря старшого одразу задає тон розмові. Вони лише зовні такі спокійні та поступливі. По суті своїй і Віктор Іванович і Сергій Вікторович — бійці.
— Просто фронт у нас тут проходить, — кажуть обидва. А далі ми говоримо про надої та ціни.
Виявляється, аби досягти хоч якоїсь рентабельності, кожна фуражна корова має давати за рік по шість тисяч кілограмів молока. З цієї цифри починаються прибутки. А значить, надої мають сягати десь десяти тисяч.
— Фантастика?! – кажу щиро.
— Реальність, як і роботи на фермі. Але ще треба поліпшувати породу. От ми під час обстрілів закупили у ФГ «Альфа» племінних теличок.
— Бо думаєте про завтра? – підхоплюю думку.
— А як іще? – погоджуються аграрії.
— Якщо Україна знову стане годувальницею для Європи й світу, то вже ніхто не зможе її перемогти. А без успішного тваринництва тут успіху не дочекаєшся, — пояснює Сергій Вікторович.
— От якби ціни закупівельні нарешті зросли. Немає конкуренції серед молокозаводів. І зараз за літр молока першого сорту платять гривень тринадцять.
— Це ж ті самі сорок гривень за трилітрову банку! – реагую на слова Свиря старшого, пригадуючи про розмову з колишнім ветлікарем з Петропавлівки. Про нього розповів у цьому ж номері.
— А якою має бути вартість молока на закупці?
— Хоча б двадцять гривень за літр. Гляньте скільки воно коштує в магазині. Знежирене! Не наше!
І знову переконуюся, що з тваринницькою галуззю без втручання держави нічого хорошого не відбудеться. Потрібна підтримка. Хоча б законодавча, яка зобов’яже заготівельників бути чесними.
Далі я пригадав про кооперування аграріїв у інших країнах. Там вони гуртом будують комбікормові заводи, переробні підприємства і таким чином підвищують власну рентабельність.
— У нас не домовляться. Хтось, хто має тисячі голів, не захоче співпрацювати з тими, котрі тримають сотню, — упевнено каже Віктор Іванович. І тут я знову згадую про волонтерство. Цією справою тепер займаються майже всі агробізнесмени. Зазнають серйозних збитків, але не відмовляються допомагати людям та армії.
— Може ж ми вже інші? Змінюємося? То і домовлятися, об’єднуватися заради загального успіху буде простіше!
Моє запитання примусило замислитися кожного у цьому кабінеті. Я подумав, що, мабуть, не маю права так говорити зараз. А от батько й син Свирі… Вони погодилися, що Україна вже не та. Вона здатна бути кращою й стає такою. Тому й перемагає на війні. А значить і в мирній праці уміння єднатися, думати про ближнього і брати на себе відповідальність стануть звичайними речами.
Василь Савич
Фото автора