Знову пишу не про тварин. Хоча їх дуже люблю й ладен оберігати та допомагати. Тільки от більше цікавлюся людьми.
Цього разу до себе запросило подружжя Ворон. Олександра знав ще коли він працював у автотранспортному підприємстві, а його татка – по роботі в пожежній службі Золочева. Чоловіки цього роду вирізняються велетенським зростом і дуже доброю вдачею. Ці риси передаються у спадок. Як і все по-справжньому українське.
Олександр з дружиною Людмилою і тепер мешкають в Золочеві. Хоча на їхній вулиці, яка зовсім поряд із церквою, народу майже не залишилося. Свідчення тому – до десятка, а може й більше котів, котрі того дня зустрічали мене біля садиби Ворон. Покинуті тваринки знайшли тут прихисток та харчі.
Олександр справно ходить до магазину й купує недороге м’ясо та рибу десятками кілограмів аби підтримувати життя не тільки хвостатим безхатькам.
З весни на його утриманні й бусоли. Їхнє гніздо якраз поряд із будинком, якого вже немає. Але птахи знову прилетіли сюди. Щоправда, трохи зарано, як для теперішнього року.
Людмила каже, що на річці ще й жаб не було. Тому довелося підгодовувати пернатих сусідів. А ще більше – коли у їхній родині з’явилося поповнення. Он вони, три голівки на довгих шиях. Їх тепер помітно і з землі.
Потім трапилася біда. На маму-лелеку напала лисиця. Якраз тоді, коли вона прилетіла на город до Олександра та Людмили. Поки добігли, потужна птаха вже впоралася й сама з агресором. Але була тяжко поранена.
Пізніше, коли я привіз чорногузиху до екопарку Фельдмана, тамтешній ветлікар Дмитро повідомив, що крило доведеться ампутувати. Кістка перекушена й іншого виходу немає.
Але я все ж про людей… Людмила не виявила й грама злості, коли лелека розбила їй окуляри та поранила біля ока. Кров не одразу вдалося зупинити. Тож жінка однією рукою тримала серветку, а іншою продовжувала допомагати чоловікові «пакувати» птаха. І вона посміхалася й примовляла щось типу:
– Ну чому ти так хвилюєшся? Там тобі допоможуть, а за дітками й чоловіком ми наглянемо. Ти ж знаєш, ми вас не покинемо…
Для людей, які читатимуть ці рядки десь далеко від прифронтового Золочева, нагадаю, що тут війна з 2022 року. Лише серед мирних жителів є більше сотні вбитих. А скалічених тіл та доль не перерахувати. І серед цього болю я бачу людей, котрі ладні останнє віддати, аби допомогти птахам.
Не вперше виконую рятувальну операцію подібного плану. Народ в Золочеві вже звик, що редакція доставить хоч сову, хоч лебедя, хоч чорногуза туди, де їм допоможуть. І ми вже не пручаємося. Хтось же повинен і це робити.
У екопарку Фельдмана я пройшов до вольєра, де утримуються поранені чорногузи. Там є і золочівські. Зробив фото для Саші й Люди, бо вони дуже переживали. А ще поговорив із орнітологом: чи зможе татко сам виходити пташенят. Спеціаліст сказав чесно, що усіх навряд чи. Когось він викине з гнізда, якщо не матиме змоги підняти усіх.
У подружжя Ворон на те є своя думка. Вони сказали, будуть слідкувати за ситуацією і ще краще годуватимуть батька-одинака. Тоді у нього усе вийде.
Василь Мірошник
Фото автора