Ми починали звикати до обстрілів. Хоча спочатку це здавалося нереальним. Війна накотилася страшними емоціями. Вже тепер про них потроху забуваємо. А тоді я шукав Аню Іванісову, щоб вона розповіла про свою поїздку на захід України і раптом дізнався: смілива дівчина не витримала і подалася до Полтави. Останньою краплею стало упізнання загиблих після обстрілу рашистами Макарихи. Аня все тоді зробила, як треба. Потім допомагала з організацією поховань і…
– Я почала відчувати постійний страх. Зрозуміла, потрібно перепочити десь трохи подалі від вибухів.
Ці слова почув вже у 2023-му році. Анна Іванісова на той час вже влаштовувалася на роботу десь у Харкові. І ми нарешті разом згадали березень дві тисячі двадцять другого.
– У чергах за борошном за день бувало й по тисячі осіб. Усі боялися голоду й того, що не матимемо хліба. Олег Сергійович Колодько тоді поставив мене саме на цю ділянку розподілу гуманітарки, – згадує моя співрозмовниця.
– Та черга була з іншого боку відомого всім приміщення. Пізніше там, поряд, трапилися прильоти. Зруйнувало кочегарку, – додаю своїх спогадів і перед очима стають живими картини тих страшних днів. У Золочеві народ почав чітко розрізняти, коли стріляли наші, й коли падали ворожі снаряди. Вже загинуло кілька земляків. Стало зрозумілим, що сховатися від рашистських обстрілів дуже важко.
Колишні брати влучали в житлові будинки. Так сталося й тоді, у Макарисі. Загинуло п’ять осіб. Серед них і подруга Ані.
Але повернемося до другого березня. Відомий благодійник надав автомобіль, щоб поїхати і забрати 20 тонн гуманітарки з Ужгорода. Потрібен був супровід від громади. Я сам ходив по спортивній залі, де працювали волонтери, й шукав, хто? Дорога далека. Вже й там починалися обстріли. Охочих знайти було важко. Аж раптом Аня сама погодилася.
– Мала лише одну умову – повернутися до 9 березня. Треба було встигнути на сорок днів до чоловіка. Він помер перед війною, у Слов’янську, де ремонтував розбиті росіянами школи й дитячі садки. Ми обоє перехворіли на ковід. То було ускладнення, яке вразило його серце.
– Встигла?
– Ні. Поїздка зайняла довгих десять днів. Продукти забирали з Мукачево. Потім заїжджали в Кременчук по балаклави та буржуйки для військових.
Може тепер той вчинок Ані Іванісової комусь видасться звичайною роботою. Але це далеко не так. Ми не хочемо, аби тепер народ почав забувати людей, котрі знаходили в собі сили, щоб допомагати іншим. І то дуже природно, що витримка у них закінчувалася. Це я зараз про від’їзд Ані до Полтави. Уявіть, як їй було важко. Смерть чоловіка, війна, загибель близьких друзів…
Водієм того гумконвою став Іван Українець. По дорозі він розповідав, що має сина Олександра, котрий з перших днів пішов добровольцем на війну, захищати Харків десь на окружній. Зараз у фейсбуці ми бачимо, що молодого воїна шукають, як безвісти зниклого. Така біда! Такі випробування! Дай Боже, щоб все закінчилося добре. Ми молимося за кожного бійця. Вклоняємося справжнім волонтерам і зробимо все, щоб пам’ять про них та їхні подвиги була вічною.
В. Савич
