Вже вкотре сусід лає свою жінку, що та прихистила у дворі Ніка – вівчарку з розбитого ворогом прикордонного села, в якому не лишилось жодної живої душі. Добре, що попередні господарі хоча б відв’язали бідолашну та не лишили на вірну смерть. Так і прибився пес до рук сусідки – тітки Ліди. Все виє він, все сумує. Буває, іноді, підніме свого довгого, мокрого носа догори, затягне, як дикий вовк, що аж мороз по шкірі.
Сусід, дядько Василь, все репетує на тітку: «Нащо було його брати? Хай би волонтери рятували! Ото ще – добра душа! А він виє та виє! І так серце неспокійне!». Нік підвів очі на господаря та здавалось, що ледь не заплаче. Вклався на землю й затулив свого чорного, холодного носа лапами.
«О, ще й дивитись на мене не хочеш!» – пробурчав до собаки сусід. Увечері стихло все. Чути було тільки віддалено поодинокі вибухи за горизонтом селища. Нік спочивав. Та щось раптом потривожило його і пес схопився. Раніше він сподівався, що відчиняться двері й до двору зайдуть його колишні господарі, щоб забрати до себе в родину, як колись… Але вже твердо зневірився і звик до тітки Ліди.
Врешті, Нік почув дивний шурхіт – лисиця направлялася у двір господарів з лісу, аби поласувати домашньою худобою. Інстинкт захисника та сторожа підірвав з місця собаку і Нік смикнувся слідом за рудою крадійкою. Однак ланцюг, на якому він був прив’язаний, не дозволяв йому рушити. Декілька потужних спроб відірватись були даремними. Нік голосно гавкав та смикався щосили… Лисиця тим часом вже прокралась до сараю, та обирала жертву свого полювання. Пес вкотре відштовхнувся з місця й відірвався з прив’язі. Цієї ж миті, усвідомивши, що його більше нічого не стримує, він ринувся за хижачкою.
Тепер, окрім собачого гавкання було чути й кукурікання, й істеричне кудкудакання, мекання та бекання. Летіло скло з вікон старого сараю, стіни тремтіли та тріщали, сипалась штукатурка.
Почувши це, сусідка зі своїм чоловіком вискочили з будинку на подвір’я і побачили, що Нік вибігає з курятника. Лисиця ж, звісно, вже встигла щезнути з місця злочину.
У лютому розпачі дядько Василь почав галасувати: «Ну все! З мене досить! Він ще й худобу мою хапатиме!? Так, Лідо, завтра ж відвезу пса до притулку! Ото його і кинули господарі напризволяще, бо шкоду робить. До того ж він був ситий! Що хоч мені кажи! Завтра – до притулку його і крапка!».
Нік мовчки, шарпаючи залізним ланцюгом, почвалав, до своєї будки. Господар продовжував лаятись, а тітка Ліда тільки зітхала.
Зранку сусід знайшов номер телефону притулку для тварин у місті і почав готуватись до поїздки: збирав пакети собачого корму, ліки для вакцинування, ошийник. Господарка підійшла до Ніка, востаннє його годуючи, попрощатися. Лагідно торкнулась до гострих високих вушок, мокрого, холодного носа, зазирнула в його розумні чорні очі сповнені сліз. Її серце стислось від жалю. Жінка тяжко заплакала та пішла. Нік, хоч і не людина, але, напевно, більше за них все розуміє навіть без слів. «Все, їдьмо!» – серйозно скрикнув сусід. Нік раптом завмер, ніби прислухаючись до чогось, насторожив вухо і вмить сильно злякавшись, загавкав. Господарі намагались заспокоїти собаку, але все було марно. Дядько Василь вхопив Ніка за тулуб, притиснув, але той тривожно почав облизувати старому руки та скавуліти.
«Ні, песику, ні. Поїдеш-поїдеш!» – ніби вмовляючи, мовив дядько Василь. Врешті, пес зірвався з місця і вибіг на вулицю.
«Ах, ти ж! Ну ти подивись на нього! Лідо, біжімо за ним! Хапаймо його!» – кричав розлючено сусід. Господарі хутко направились за собакою, який просто сидів та чекав на них за дверима.
— Васю, так ось же він! – зраділа жінка.
— Хапай його! — закликав чоловік.
І як тільки вони кинулись до Ніка, пес рушив далі. Господарям довелось бігти слідом.
Вже за кількасот метрів вони були від будинку, наздоганяючи собаку. Врешті, Нік зупинився, висолопивши свого довго язика. Господарі, змучені біготнею, теж стали біля Ніка.
І раптом у небі почувся свист у бік їхнього будинку. Мить. Вибух! Сусіди впали на землю, прикривши голови руками. Вибуховою хвилею розбило скло, паркан, покрівлю. Отямившись від шоку, дядько Василь та тітка Ліда повернулись на рідне подвір’я. Зайшли до будинку і побачили, що в спальному ліжку стирчить палаючий уламок, шматки заліза повстрягали в стіни… Жінка ухопила міцно чоловіка за руку і заплакала.
Будинок сусідів згодом був відремонтований. Дякувати Богу, що люди залишились живими. Худоба дивом теж вціліла, але, була переведена до новозбудованого сараю, біля будки Ніка, який тепер ходив по подвір’ю без ланцюга, бо отримав найвищу нагороду від дядька Василя – довіру та любов.
Авторка: Юлія Івасюк