Телефонувала жінка, а в мене забракло слів. Вона пропонувала вбивати собак, котрих на вулицях Золочева стало дуже багато від початку війни. Говорила так, бо її козу покусав, а тепер увага, пес, котрого вигулювали без повідка!!!
В розмові зі мною жінка згадала й бродячих собак. Вони, за її словами, постійно нападають на людей.
— А хто винен, що таких тварин у нас стало багато? Хто кидав їх, тікаючи звідси? Хто, коли їм найбільше потрібна була турбота, відкрив двері й вигнав з двору? «Не на ланцюгу ж сидить, прогодується якось!» – це, по-їхньому, було дуже гуманно. В той самий час наші земляки корів на легкових машинах вивозили. Інші ж дрібніших домашніх улюбленців не могли взяти з собою. А що про «покусали» скажу, тварина, якщо сита, ніколи не нападає першою.
Настя Нечаєва дуже стримувалася, щоб сердитися культурно. Вона піклується про тих, від кого всі відмовилися.
Ще до війни дівчина підгодовувала чотирилапих безхатченків. Їх тоді на пальцях можна було порахувати. А зараз мінімум тридцять душ приходить щодня до її двору поїсти. Є такі, котрі потребують ласки, туляться, щоб погладила. Кожне собача зазирає в очі. Не ображаються, наче розуміють, чому з ними так вчинили. Якби не такі, як Настя, вони б вже давно й остаточно здичавіли.
— У нас хороші люди. Я навіть плакала, коли перший раз, просто так, мені допомогли. Адже спочатку ні від кого нічого не чекала. З чоловіком їздили в Харків та Богодухів за їжею для тварин. Коли ж стало зовсім тяжко з грошима, організовувала збір. Люди на картку мені скинули більш ніж п’ять тисяч гривень. Потім друзі й зовсім незнайомі люди присилали корми, відгукувалися організації, які опікуються тваринами. На них я дуже сподіваюся й тепер, бо обіцяли забрати хоч невелику кількість собак. А ще є ті в нашому селищі, хто, так само, як і я годують безпритульних «хвостиків». Тільки на жаль, покинутих собак не меншає, хоч люди й повертаються у Золочів. Недавно я знову знайшла цуценят. Прямо в центрі. Вони були вгодовані й видно, що потрапили туди з дому. Бо ті, які народилися на вулиці, до рук не підуть ніколи. Забрала їх. Буду думати, куди прилаштувати.
— А хтось цікавиться тваринками?
— В основному маленькими. З дорослими складніше. Був єдиний випадок. Якось до мого гурту прибився пес. Я назвала його Серж. Добрий, видно, що домашній. Господарка впізнала його, коли переглянула моє відео у Фейсбуці. Виявилося, у жінки ще на початку війни пропала собака. Вона її дуже не шукала, бо через постійні обстріли навіть з двору боялася вийти. А потім прийшла з самої Шантари. Я раділа, що Серж повернувся додому.
— Неважко вам займатися цією справою?
— Чесно, заморилася. Більше морально. Тільки не покину цього робити, доки в нас будуть бродячі тварини. Найбільше, я боюся, що вранці моїх собак не стане. Це означатиме одне – «добрі» люди помогли. І коли на сніданок когось не дораховуюся — серце стискається. Не дай Боже побачити, як тварина мучиться від «благих намірів» садистів. Я рік тому спостерігала жахливу картину у свій день народження. На очах у купи дітей в муках помирала собака. Її отруїли. Вона корчилася і по-справжньому кричала. А малі, обступивши пса, плакали. Навіть служба порятунку, яку я викликала з Харкова, не встигла допомогти. Невже «гуманісти» хочуть таких емоцій для своїх дітей? Це боляче й страшно. Так не можна робити.
— Який вихід з ситуації? Я пам’ятаю, як ще задовго до війни деякі місцеві активісти підіймали цю проблему для обговорення. Планували запросити спеціалістів, щоб ті простерилізували чотирилапих. Треба було зібрати кошти, виловити тварин, розмістити їх в окреме приміщення на деякий час. На жаль, далі коментарів у соцмережах діло не пішло. Що зараз?
— Те саме. Стерилізація – ідеальний варіант. Але підготовка до неї складна. А ще прагну, щоб собак, хоча б десяток, евакуювали. Тоді буде легше. Знаю, що Віктор Коваленко, наш селищний голова, також звертався до служби порятунку тварин. Тільки у волонтерів багато роботи зараз. Тому вони, поки що, лише обіцяють.
— Сусіди не проти ваших підопічних у дворі?
— Ну, досі не заперечували. За війну я виїжджала звідси всього на місяць. Людей тут майже не було й тоді, коли повернулася. Зараз їх більше. Стараюся годувати собак трох далі. У них тепер особливий період, який потім закінчиться новим поголів’ям, так би мовити.
— Можливо пігулки спеціальні допоможуть хоч трохи зупинити розмноження?
— Звісно. Таблетки теж купую. Але собак багато і вслідкувати за всіма та їх особистими періодами – складно. Одну дівчинку точно «пропустила». Чекаємо на поповнення. Тоді будемо вирішувати питання з цуценятами.
Так вийшло, що з Настею ми розмовляли якраз у її день народження. Навіть подарунок привезли від волонтерів – корм для котів. Покинуті пухнастики в собачій компанії також є. І, судячи з реакції дівчини, то був найкращий презент.
Про покинутих тварин заступник директора з виховної роботи КЗ «Сковородинівський ліцей» імені Г.С. Сковороди може говорити годинами. Згадує їх імена та звички. Не дарма ж коли Настю бачать з собаками та тарілками на вулиці, навіть незнайомі говорять – добра душа. Й справді, що допомагає дівчині поєднувати роботу, особисте життя та три десятки бездомних душ?! Яким має бути її серце? Адже тільки любов, справжня, здатна додати сил аби щодня варити кашу, годувати, давати ліки оцим беззахисним створінням.
Наша героїня мріє, аби в Золочеві покинутих тварин стало менше. Бо вони знайдуть собі справжній дім і добрих господарів. Адже українці своїх не кидають ні на полі бою, ні в тилу. Ми ж не орки якісь. У нас є душа і має бути відповідальність за тих, кого приручили.
Леся Бабкіна
Фото надані Н. Нечаєвою
та В. Мірошника
