Дорогу до Макарового розмінували. Ми одразу вирішили туди податися. Деокупована територія вразила не лише обгорілою бронетехнікою.
За поворотом на Соснівку нас зустрів російський танк. Він стояв на лівому узбіччі й на фоні прозорого осіннього неба бачився якось неприродно. А от густі бур’яни на ланах дуже доповнювали сумну й тривожну картину.
Уявіть, як себе почувають різноманітні чортополохи на землях СТОВ «Перше Травня»! Доглянуті, завжди добре нагодовані чорноземи радували селян європейського рівня врожаями. І от тепер тут чорніє нескошена пшениця, а далі – звичайні мишії з пиріями. Та дебелі такі! Нічого їм не заважало висмоктувати силу землі.
– Вихід бачу лише в тому, щоб спалити залишки на ланах, – сумно вимовляє кожне слово Володимир Рева. Хіба міг я почути від нього таке раніше? Керівник завжди дбав і про екологію краю також.
– Лише тоді побачимо рашистські «сюрпризи», – продовжує Олександрович, обрізаючи декоративні дерева навпроти контори. Сюди нарешті подали електрику. Будівлю вже перекрили, підлагодили розвалені стіни. Можна б іти далі, але трансформатор у тракторній бригаді не замінили. Електрики кажуть, спочатку світло дадуть до осель, а потім – бізнесу.
– Але ж сюди люди повернуться, якщо буде робота, – зауважує очільник «Першого Травня» і додає:
– Добре було б, якби саме зараз до агропідприємства держава ставилася так, як ми до простих своїх земляків. Скоріше б усе відбудували.
Рева не здається. Його люди – також. Усі вони тепер на передовій. Тут свій фронт…
Далі за танком, вже перед поворотом до Турового, бачимо перекинуту бронетехніку. Важко розібрати чия вона. Але поліціянти, яких ми зустріли в Макаровому, переконували, що то вже наші втрати. Скільки загинуло воїнів України, щоб звільнити цей край ми ще довго не дізнаємося. Героям Слава! І вічна пам’ять!
А це вже наш фронт. Журналістський. Він особливо вирізнився, коли добралися до Макарівської школи. Тут спілкувалися з місцевим народом. Нервувало те, що ніхто не захотів говорити на камеру. Спочатку подумалося, соромляться. Далі зрозуміли, бояться. І це справді так.
В деокупованій зоні немає зв’язку. Електрики. Вродовж 131 доби можна було почути лише російську пропаганду. Вона залякувала й обурювала одночасно. Але мала результат. Добре проплачена державою терористом, безсовісна й нахабна.
Одна з жінок каже ніби кацапи не дуже й «обіжали» місцеве населення… А потім ми чуємо реальні історії зі смертями в кінці. Зараз в Макаровому мешкає чоловік дев’яносто-дев’яносто п’ять. За час бойових дій тут убили вісім мирних жителів. Добрі росіяни!
Ось одна зі смертей. Здається, перша в спискові. Микола Багрич був одним з найвищих на зріст серед земляків. Працював на тамтешній фермі. Якось туди приїхали кадирівці на жовтогарячій «Ниві». Підстрелили якусь худобину, м’ясо вирізали й забрали. Микола Степанович був поряд. Про щось з ним навіть говорили.
А наступного дня та сама машина зупинилася біля стовпа навпроти вулиці, що веде до школи. З неї вийшли військові зі снайперською гвинтівкою. Постояли трохи. Почали цілитися. В бік ферми. Туди саме доходив пішки Микола Багрич. Пролунало чотири постріли. Заревів двигун і «мисливці» подалися оглянути результат своєї «майстерності». Чоловік був вже мертвий. Його так і покинули на дорозі.
Подружжя Гончаренків – Микола та Тетяна, загинуло одразу. Жінка саме виходила з хати, а чоловік готував обід у кухні.
Сергій Горішній вийшов на город копати картоплю. Уламок міни потрапив йому у висок. Рана виявилася смертельною.
Василь Ямпольський, Віталій Якушев, подружжя Коломійців – Михайло та Надія – підірвалися на міні, на краю Макарового. Усі вони також мертві.
Не краще було і в Туровому. На в’їзді до села й тепер стоїть понівечений мікроавтобус. Там, на міні, загинула родина бізнесменів. Те ж саме сталося і з фермером, який тікав від окупантів.
Такі вони були «добрі» росіяни. Кажуть, навіть ліками ділилися з селянами. Хтось з макарівців лагодився в гауляйтери. Але потім, в одну мить, рашисти повтікали.
Місцеві люди розповідали про той «організований та запланований» відступ. Купи бронежилетів, касок, автоматів, кулеметів, боєприпасів залишилися лежати неподалік зруйнованої школи. Рашисти дуже себе не обтяжували. Якби лише шкіру власну врятувати.
– Сто тридцять один день, чотири години й 27 хвилин ми були в окупації, – підрахував тутешній чоловік. Якби було так добре, то чи згадував би він кожну хвилину?
У школі, на міні, загинув наш сапер. Скільки ще того заліза розкидано по полях і ґрунтових дорогах? І тепер енергетиків найбільше зупиняють сапери. А лани? Їх і справді доведеться випалювати. Щоб хоч з весни почати сіяти хліб нового врожаю. Мирного!
В. Савич
Фото автора
