По дорозі зустрів матусю, яка штовхала перед собою дитячого велосипедика. А на ньому завзято крутила педалі чарівна дівчинка. Дитя посміхнулося мені, і я вже не зміг не почати знайомитися.
Виявилося, матуся народилася в Гур’євому Козачку на Золочівщині. Туди переїхали її батьки із заходу України. Як тоді казали: «на заробітки». Та так і лишилися.
Батько – з Тернопільщини. Мама – із Закарпаття. Її село поблизу Міжгір’я. В горах. Але роботяща родина добре «вжилася» в етнічне російське село. Там тоді навіть у школі викладали російською.
Звичайно, сусіди інколи між собою називали їх «бандерами». Але те звучало без якогось зла. Так на Слобожанщині досить часто ідентифікували западенців. До слова згадати, їх на Золочівщині було завжди чимало. Приїздили будувати ферми, полоти просапні культури. Пам’ятаєте їхні сапки з неймовірно довгими держаками? А як ті жіночки по п’ять гектарів обробляли, коли наші й половини тієї норми осилити не могли!
Ну і на житловому будівництві в колгоспах найчастіше задіювали бригади із заходу. Були тому різні причини. Найперше, звичайно, та сама працелюбність й майстерність. Але, що гріха таїти, працював і особистий інтерес керівників. Бо із «гостями» легше було визначити принцип відкату. Так, і тоді таке практикувалося!!! Та й розраховувалися з бригадами не грошима, а зерном, що давало додаткові можливості нагріти руки.
Тепер моя нова знайома оселилася у Золочеві, на Вовках. Туди й прямувала з центру. По дорозі ми зустріли її чоловіка. І саме тоді в небі заревів «шахед». Мабуть, реактивний, бо наші перехоплювачі не встигали за ним.
Небо було ясним. У височині було видно, як раптом з’являлися темні хмаринки по курсу безпілотника. Потім до вух долітав звук вибуху. Але клятий «шахед» прямував далі.
І одразу стало чути дзижчання ефпівішки. Вона йшла слідом і нижче, певно, фіксуючи точки нашої оборони. На все те «кіно» дитина з велосипедика дивилася спокійно і, мені здалося, що з цікавістю.
Родина перечекала біду під деревом та подалася далі. А я раптом подумав про вік дівчинки. Мама ніби сказала, що їй чотири. Виходить, Оксаночка і дня не жила під час миру. І далі Золочева не була ні разу. Бо батьки нікуди не виїжджали за цей час і на один день.
А потім сталася ще одна зустріч. Вже біля магазину. Та, хто торгує смачним салом, поїхала в центр. Кажуть, до аптеки. Її довелося почекати. Раніше б повернулася за кілька хвилин. Але тоді продавчиня їздила на машині. Нещодавно кацапи позбавили її такої можливості. Автомобіль спалили дронами. Хоч він і не був зеленим чи всюдиходом. Їм байдуже, кого бити. Тому тепер у Золочеві народ більше їздить на велосипедах або ходить пішки. Так хоч трохи краще чути, коли летить дрон. Можна встигнути зреагувати.
На порозі торговельної точки зібралися кілька жінок. Чекали, говорили про наболіле. Ні, не про дрони, які щойно пролетіли. Скаржилися на відсутність інтернету й на те, що їм відповіли з «гарячої лінії» провайдера. Місцевий співробітник повідомив начальству, ніби в Золочеві лагодити перервані лінії дуже небезпечно, а у цій його частині – і неможливо.
У черзі для працівника провайдерської фірми слів не вибирали. Називали його боягузом і казали, що готові зібратися навколо «живим щитом», аби тільки оптоволокно полагодив. Чи краще, аби показав, як це робиться. Зв’язок стільниковий також відсутній. Рятувати міг інтернет. Щоб хоч бачити по групах у соціальних мережах, що летить на Золочів. Але у того співробітника, як сказали жінки, мабуть, сміливості менше, ніж у зайця.
По дорозі додому назустріч мені їхала жіночка на самокаті. Не електричному, а звичайному. З маленькими колесами. І знову я не зміг не заговорити з нею. Те, що почув, – здивувало неймовірно. Ця наша землячка проривалася в саму Одноробівку. Це за п’ять кілометрів до лінії фронту. І, як вона зізналася, робить подібні подвиги щотижня. Там залишається дев’яносторічна мама. Вона з дому нікуди евакуйовуватися не хоче. Як покинеш?
А в Золочеві – аптеки й магазини. Одноробівки ж уже майже не існує. Така біда.
Уявіть: жінка 1950 року народження. Від Золочева до її села більше десяти кілометрів. Туди не наважуються їздити і для евакуації. А вона… на самокаті. І до слова згадати, вигляд має років на двадцять молодший за свій вік. А здалеку – так і на всі тридцять!
Ви ж розумієте, що шлях до Одноробівки – то не лише відстань. Там дронів більше, ніж горобців у небі. А вона їде і посміхається.
Я не зміг зробити того дня ні відео, ні фото. Зі зрозумілих причин. Але не розповісти про мої зустрічі – то був би великий гріх для журналіста. Не салом єдиним ми сильні. У цій війні українці не на боці росіян. Тому ворог іще не раз пошкодує, що почав…
Василь Мірошник